Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Отже, Пузики та їхні імена. Щодо прізвища Пузик, то тут, мабуть, кожному стане зрозумілим і без зайвих обґрунтувань, що причиною саме такого найменування цього достославного роду була наявність у їхнього давнього прапрапращура досить таки огрядненького черевця, яке й було благополучно успадковане чи то вдячними, чи не дуже вдячними нащадками разом із прізвищем.

Щодо дивних же й вельми неблагозвучних імен у представників славного роду Пузиків, то ця досить невтішна прикрість посіла їх теж, як це не дивно, знову ж таки завдяки їх огрядненьким черевцям. Вся справа в тім, що імена в ті далекі, майже легендарні, часи, коли рід Пузиків розростався на безмежних просторах тоді ще царської Росії, новонародженим давали імена священики приходів єдино правильної тоді російської православної церкви, тобто попи, або ж батюшки. А черевця в тих батюшок, як і належало їм за їх статусом, були значно, значно соліднішими навіть за дуже огрядні черевця Пузиків, а іноді ці попівські черева досягали таких неймовірних об’ємів, що виглядом своїм не залишали ні в кого жодного сумніву у віковічній незрушності великодержавних основ самодержавства, народності і православ’я. А тому й називалися ці попівські черева не просто животами, чи там пузами, як у якихось Пузиків, а поважно, навіть сакрально нарікалися утробами, навіть Утробами!

І щоб підтримувати ці утроби у відповідному до їх статусу стані, треба було, звісно, якнайчастіше наповнювати їх достатньою кількістю харчового довольства, постачання якого якраз і було священним обов’язком простих селян, таких, як ті ж самі Пузики. Але ж і в самих Пузиків черева були, хоч і не такого великодержавного калібру, як у попів, але теж черевами нівроку, і потребували ці селянські животи теж немало харчу, а якщо взяти до уваги, що харч цей Пузикам доводилося добувати, на відміну від попів, у поті чола тяжкою селянською працею, то відривали Пузики цей политий потом кусень хліба від свого власного рота, щоб напхати ним бездонні попівські утроби, ясна річ, з дуже, дуже великою неохотою. Та й, що там гріха таїти, були Пузики таки прижимистими й скупуватими, та просто таки жадібними скнарами були Пузики.

Одне слово, конфлікт виявився очевидним, неминучим і нездоланним. Особливої ж гостроти ця суперечність набувала під час усіляких дійств, як то похорони, вінчання, входини й тому подібні події, які вимагали не тільки присутності на них батюшки, але й офіційного ним освячення такої події, що в свою чергу повинне було бути оплаченим, тобто винагородженим. До найсильнішого ж драматизму, що підіймався навіть аж до трагічного звучання знаменитого шекспірівського «бути, чи не бути», цей конфлікт доходив у мить появи на світ нового Пузика, адже народження тягло за собою хрестини, наслідком чого була поява імені у новонародженого. І тут вже без батюшки не можна було обійтись ніяким чином. І тут вже була, як кажуть, найпряміша залежність: чим більший, дорожчий, смачніший могорич отримував батюшка на хрестини – тим благозвучніше ім’я отримував хрещеник. Тобто, чим більший шмат відривав би під час хрестин котрийсь із Пузиків від свого власного черева на догоду попівській утробі, тим благозвучніше ім’я отримував би нащадок цього Пузика – і навпаки. Здебільшого ж завжди відбувалось оте саме «навпаки»: чим скупіший шмат на хрестинах діставався батюшці, тим дивніше й непристойніше ім’я отримував ново-хрещений Пузик.

А до того ж іще й ота просто таки неймовірна плодовитість Пузиків – то якщо б на догоду каверзному бажанню дати черговому новонародженому Пузику якесь панське ім’я, кожного разу Пузик-батько відривав би від власних потреб відповідний шмат добробуту всієї сім’ї, так від знаменитих черев роду Пузиків не залишилось би й сліду вже через декілька поколінь. І чим би тоді вони виправдовували своє власне прізвище? Дуже дивно було б побачити отакого собі якогось худющого дядька з прізвищем Пузик. Але Пузики, ясна річ, ніколи не ущемляли свої власні черева на догоду, хоч і важливішим з державного погляду, але все ж чужим попівським утробам, а тому й надалі Пузики гордо носили свої незмінні родові черева разом з прізвищем, хоча й доводилося їм за це розплачуватися тими, не зовсім гарними, а здебільшого зовсім негарними іменами, якими їх нарікали невдоволені батюшки. Звичайно, знаходилися серед односельців такі, що були не проти зайвий раз уколоти гостреньким кпином котрогось із Пузиків з приводу його незвичного йменнячка, але Пузики з цього приводу лише поблажливо посміхалися у відповідь, вдоволено погладжуючи свої тлустенькі животики – мовляв, балакайте, балакайте, а жирок у наших черевцях зав'язується. Та врешті, ні орати, ні сіяти, ні збирати урожай Пузикам аж ніяк не заважали їхні імена, якими б незвичайними вони комусь не здавались.