Олівія Глейс - Адеман. Орбітальне фентезі

– Вистава.. – лайно, я визнаю, – я не пізнавав власного голосу і навіть того нахабства, що нашвидкоруч устигло в мені дозріти.

– Ще б дрібку і ви загнулися, перегравши самого себе. Водички не бажаєте? – скоромовкою хихотів гном, протягуючи трипалою блідою рукою питво, з вигляду – воду.

Інша права рука його була в нормі. Потворну він виставляв навмисно, але мене це не зупинило і я, вихопивши склянку, жадібно осушив її до дна.

У перші секунди нашого знайомства я вирішив, що маю справу із хитруном, особою, що буде мене провокувати.

– Чого вам треба? – запитуючи, не сподівався відвертої відповіді.

– О! Нам, бачиш, треба. А вам уже ні? Треба.. – поговорити, – мене починала дратувати його дурнувата манера розмови у такт ритмічного погойдування потворним тілом, і я ледь стримувався, щоб не накидати каміння у город господаря. – Еге ж, цікаво, мабуть, якого милого Тригор віддав вас Пустелі на випічку?

– Пустелі на випічку.., – для мене це прозвучало, як вирок. – Хто такий Тригор? Може, ти? – але розпалювала цікавість, і я навіть починав забувати про те, що вперто вирішив не довіряти трипалому.

– Не варто, професоре, перебільшувати мої скромні заслуги. Я.. – Лис, ваш нескромний слуга-мамун, – називаючись, він схопився на рівні ноги та вийшов із напівтіні, його коротка шия витяглась в нитку і резинкою втяглася швидко назад. – Не спішіть називатись іменем, яке вам не личить. Що таке ім’я? Набір звуків, на який повертається голова.. Камінь, що до смерті волочиться за тобою.. Ну, то як? У вас із Тригором багато спільного – не кожному випадає друга спроба – погоджуйтеся, професоре.

– Не розумію тебе.., Лис. Мене викрали, щоб пропонувати ще якийсь вибір.

– О-хо-хо.. – кривонога матри-хо, – мамун почухав свій острівок збитих волосків і вдавав розчарування дуже переконливо. – Усе, виходить.., складно. І нащо я підписався на таке? З дітьми все таки простіше..

– Може, ти нарешті поясниш, чому – я? – мене дратувало у ньому все, але я хотів знати правду, якою б трипалою вона не була.

Він подивився довгим поглядом очей-цяток, ніби в саму душу, не питаючи, не вивчаючи, але так глибоко і скорботно, що на секунду змусив мене засумніватися, та раптово знову захихотів, злобно і цинічно. Наступної миті я його ненавидів.

– Брама у Знайдення відчиняється не всякому, і лише мій пан знає час і місце. Вважайте, ви – мічена дворняжка, яку забрали з вулиці. Подібні вам приходять не самі.. Так, так – очі собі, глядіть, не видивіться. У парі йде кровний родич. Цуценятко.., – коротун вивчав мою реакцію, потираючи свою спотворену пітну долоню вказівним пальцем правої.

Гнів уже бурлив гірською річкою у моїх жилах, і я мав би втопити цього огидного клоуна. Вистачило лиш короткого зорового контакту із котом.. Він висмикнув заглушку із чаші, повної люті. Вся вона спливла у ринву, втопившись у новій надії.

– А, згадали! Очі двоногого із Втраченого світу фільмують правдиві історії. У Знайденні все не так. У Знайденні навіть тіні подвійні, еге ж, матінко, – примруживши щілину правого ока, Лис подарував коту гримасу кривляння. – Моя прекрасна матуся тому живий доказ. Шкода, що зараз вона вимушено мовчить, та при нагоді обов’язково повість дуже цікаву історію. За свій вік не одне дитинча виходила. А дехто ще сумнівається? – він називав кицьку своєю матінкою, що навівало мені огидні здогади.

– Мені потрібні докази.., що вона жива, – прозвучало це з моїх вуст, як «Розбудіть мене!»

Лис химерно поморщився, похитав круглою, мов гарбуз, головою і заговорив уже серйозним тоном:

– Ви, вчені люди із Втраченого світу, – безмірні у власному невігластві. Тригор не дає вам зоряного неба – лиш телескоп. Ваша кровинка жива-здорова, але вже.. не ваша. О так, не скуштувавши огрума, правди землі не збагнеш. Вибачте, що вдався до наріччя адеманців… Та скажу без кривлянь: вам випав квиток в один кінець, і кінець той має стати початком великої справи за участю вашого спадкоємця. То ж я б на твоєму місці, чоловіче, не лукавив. Пташку твою вполювали і підмінили на ляльку. Я.. був у тому білому екіпажі із хрестиком. Не сам.. звісно. Ти міг бачити, як працює команда..

Я змусив його нервувати і перейти на «ти». Своїм зізнанням Сольчин викрадач тепер довів до ступору мене: справжня решітка.. ще не опустилася.

А вони були таки майстрами. Я згадав, як чув крики породіллі.. у кареті швидкої-убивці. Кричали усі.. І знову мені захотілося заревіти диким звіром. І замість розбитого «форда», замість круглої кімнати мене триматиме їх.. нашийник.