Олівія Глейс - Адеман. Орбітальне фентезі

– А гомів не любить, – не вгавала крутиголовка, чим збивала мені настройки, – боїцця, але гом.. не стасний.

Від стоянки нас відділяло перехрестя із бурхливим транспортним потоком. Триокий підморгував і лічив секунди на червоному, рука стискала дитячу, думки звузились до одної широкої смуги. Тільки спинившись, зрозумів, якого «гома» бачила моя фантазерка.

– Соломіє, – суворо зиркнув я тоді з висоти дорослого довбня, – ми домовлялися.. Будеш годувати своїми «гомами» старих тіток у дворі, і я забороняю тобі вигадувати небилиці, – сказав, як відрізав.

Соля тоді притихла і решту дороги тихо скулила, як собача, вперто не бажаючи визнавати себе брехункою. За вечерею вона знову завела свою пісню про «гома», але тоді я, ситий та щедрий на увагу дослухав її дитячу фантазію до кінця.

– Дітки спали, і Генія Йосавіна спала, а я не хотіла. Він на підконик виліз і казе, ти – чемна і мені подобаїся, будес мені слузити, а я… – не буду, а він – місок розязав і сховався, і …сьо.

– Не вір, доцю. Гоми – це порода жадюків. – широко витріщалась на нас обох Юлька. – Гроші торбами таскають, та не в сім’ю, а все у фонди якісь фейкові.

– Чого ти знов починаєш.. Чи вважаєш, що її фантазія цілком безпечна? – настрій мій здмухнуло кухонним рушником, а крутиголовка у своєму польоті нас не чула і вела своє:

– А, сє казе.., – сьорбнула свій гарячий шоколад і облизала верхню губу, намагаючись дістати язиком до носа, – осінню на листя плийду і до себе забелу…

Гірка правда тріснула плиткою у тому місці, де розбилося блакитне горнятко із Олафом.. і змішався молочний шоколад із сіллю правдивих сліз.

Солька загинула через кілька місяців, в листопаді, на килимі із мокрого асфальту і кленового листя.. Її черкнуло фургоном швидкої, коли вона випурхнула на світлофорі із фокус-салону, щоб рятувати голуба. Автоблокування.. дверей у тестовому режимі витримало перевірку. Убивцею був я.

Згущені у темних фарбах спогади спершу пливли, наче чорно-білий фільм. Далі стали на паузу, випали в осад і розповзлись літерами. Тільки зараз у паралелях між старими днями я запідозрив підставу. Раптом увімкнулося штучне сонце, щоб освітити деталі, які були колись нікчемними домислами. Я дивився на предмет і не помічав його рухомої тіні, бачив явище, але не послідовність подій, аналізував ситуацію, ігноруючи дрібні подробиці.

Там, в іншому світі, мала щебетуха, не знаючи усіх премудрих дорослих речей, ледь навчившись складати речення, зуміла без остраху осмислити знакову мову істоти, що вилізла бозна з якої нори. Очевидно, щоб заговорити із подібним «гомом», слід таки вимкнути опіреного самодура.

Аби приручити невловимого із читальні, я перестав настирливо шукати зустрічі із ним. Він не вилізе на зухвалий свист і не прийде на «кис-кис». Якщо потрібна причина: я захворію і сконаю. План нехитрий передбачав бездоганну акторську гру. Мене замкнули, але ще не заморили голодом. Значить, моя бульбашка когось ще розважає своїм переливом. Гра стала мірилом крайнього безумства: не вставати з ліжка, домогтись поверхневого дихання і сповільнити серцебиття, і так, щоб не втрачати зв’язку із реальністю.

Під кінець ночі, майже над ранок і уперше за весь час мого перебування у гумовій в’язниці, він виявив себе тихим шовковим шелестом.

Я відчув присутність віддаленого спостереження дистанційно, перебуваючи радше під стелею, ніж у ліжку. Я не міг опиратися вічність: треба було повертатись, щоб розігнати кров у кінцівках і змусити себе зробити видимий вдох. У слабкому блакитному ореолі вчувалося чиєсь дихання. Те, що я побачив у сутінках темної кімнати, вразило мене не більше, ніж я його.

Поруч зі мною сиділа на задніх лапах і мружила очі домашня мурка. Я б не злякався, якби її погляд не упіймав мого розчарування. Значить, відносно звичайна.. Трохи сумнівався, чи вона мені не ввижається..

Із сухого горла зірвалося лише незв’язне хрипіння – біль в скронях, і я почувся насправді хворим. Кіт дивився довгим немигаючим поглядом, чи то вивчаючи, чи то докоряючи, чи може просто беззвучно сміявся.

– Жалієш його? – крякнуло щось знизу, чим кинуло мене у непідробний жар. – Повертайся у свій день. Бездарна ця п’єса, матусю..

Навіть опираючись на подушку, мій світ похитнувся і зірвався кудись у бездонне провалля. Я не сподівався, що їх буде двоє. Власник голосу сидів і погойдувався на низькому ослінчику за два метри від мене, голосно хихотів та злорадно кривлявся. Маленький, потворний карлик, ростом не вищий, ніж великий собака. А кіт-матуся навіть не ворухнувся. Невідривно вивчав мою реакцію, ні на мить не зводячи свого зміїного погляду. Неприкрита лисина коротуна збоку пушилася острівком, задовгий, лискучий від поту ніс роздувався від угарного сміху, а вуха стовбурчились, як у кота-сфінкса.. Його тішив мій спантеличений вигляд.