Олівія Глейс - Адеман. Орбітальне фентезі

– Дихати, поки можеш.. – я теж присягала.. Тільки от.. дерево наше зрубали.. Гидко це, почуватися обломаним хмизом.

«Кінцівка історії – лиш ілюзія кінця» – коротка відповідь викрадача розхитала піді мною невидимий трамплін. Сам відчував, щось несказане, недомислене витає у повітрі, як кисень… Ну, звісно, – тільки зараз блискавиця влучила у ціль, якої раніше не бачив: будь-яка ситуація, як монета, двобічна. Я не потрапив у чистилище, бо тут усе надто матеріальне. І все закінчується: як бульбашки в ручці, як олія у лампі, як день за вікном, чи.., як терпіння.

Правда про те, звідкіля усе знову приходить, додала мені впевненості для нових пошуків. Тепер я знав, що уляпався мордою у твердий сніг, але видивляюсь не на вибиті зуби. Як мінімум.., на щелепу.

Я вирішив, це має бути лаз. Вентиляційний, водопровідний, кабельний.. Віра у нього надихнула до пошуків. Читальня.. годилась. Коли я уперше пройшов крізь важкі, немов витесані із базальтового пласту, двері, то залишив на її порозі свою жагу до волі. Шукав тоді відповіді, але не вихід.

Старолущені стіни тут не відновлювались, що вже втішало. Ми довго грали в мовчанку – лови куди цікавіші. Сковтнувши подих, я палив сірку і видивлявся чогось в обрисах блакитно-рожевого полум’я. Світла-жару його мені не треба. Гойдання видай..

Пломінь таки сколихнувся, а з ним і моє серце, коли я навколішках вимолював протягу між шпарами нижніх полиць. Нестямно розкидавши старі рукописи у книгах та свитках, я його майже вимолив. Лаз.. нічного кроля. Руки затряслись, коліщата завертілись.

Темна діра була неправильної форми і розміром із дитячий м’яч. Туди зміг би пролізти найжирніший пацюк, чи малий собака. Але не людина. Нора з першого огляду здавалася глибокою і абсолютно чорнющою, але безсумнівно сполучалася із виходом назовні. Я не наважився ломитися, бо ще пам’ятав свої божевільні перші спроби. Вичікування – нагорода для терплячих, але я не такий.

Моя «покоївка», що приносила мені записки, їжу, воду та вогонь надто обережно користується цим підземним сполученням, тому має бути дюймовочко-феєю чи домо-гномом, або ж.. коброю. Думку про навчену домашню тварину я відкинув – від неї надто багато шуму.

Нехитрі мої пастки (на це слід було очікувати) не спрацювали. Дводобові посиденьки у засідці закінчилося проваллям у твердий сон. Істота посміялась: під раковиною з краном намалювалась подібна нора. Скидалося на те, що він, чи воно згодні погратися у жмурки-лови.

Партнер для гри – майже друг диванний. Дарма, що невидимий. Наситившись самотністю, будеш радіти навіть клопу. Байдуже, хто і який він із себе: голошкірий, волохатий, із клешнями, беззубий, косоокий або горбатий. Хай слухає, хоч лапами. Хай дивиться, хоч слимаком на нитці. Хай не говорить, хай тупить чи перекочує у кишенях власні мізки. Я звикну до нього і навчуся його любити.. та й ненавидіти. Як рощеного Пустелею звіра.

«Усі вони – діти рудих і сірих, ланцюгові пси – віддалено спостерігають тих людей, яких вибрала їм Пустеля. Не мають страху, не знають слова „жаль“ і сумнівно, що встануть на задні. Якщо зустрінеш такого, не дивуйся, що стане твоїм двійником, бо полярність Знайдення ріднить супротивників. У нетрях адеманських боліт, на згладжених платомасивах, у снігових заметах чи у дзеркальній зоні сонць бродять спокусники. Мова їх проста, чіпкий погляд, вік недовгий і тінь, якої не відірвати»

Про що не договорюють рукописи, і як не витрясти із них душі.. Хіба узявшись за власну.

У Втраченому світі свою другу малу тінь.. я загубив. Той світ, у якому мене вже нема, продовжує шуміти і звиватися. Він виживе без мене, як і я без нього, але ще триматиме мене на емоційному повідку, щоб час від часу вгризатися у пам'ять сірковим спалахом.

Аби не осліпнути, я тікав.. Не раз, не двічі.. Скільки кордонів, скільки правил повинна переступити людина, щоб відчути себе захищеною? Раніше я біг, щоб утекти, тепер.., щоб наздогнати. Себе.

– Пам’ятаєс, тат? – по-дитячому закидала маленьку русяву голівку. – Ти казав, гоми, усалки, маки у фоні зивуть, вийти не мозуть. А Генія Яйосавіна його випустила.

– Кого випустила? – я перепитував, бо, як завжди, не слухав і думками був у гонитві. А мала щебетуха хотіла поділитися пригодами дня.

– Ну, гома.., – замислено протягла Солька. – Столку підняла, і він так.. – стлиб.

– Євгенія Ярославівна твоя – добра душа, що живність усяку любить, – в голові роїлися графіки і складалися плани.