Олександр Сачук - Чехія – Україна. Між двох країн…

Дістала наручники: «Не підпишеш – я тобі наручники, підеш в тюрму». Пише, пише, написала, бачу, напєчатала і дає мені підписувать. А я думаю: так мені ж 11 років, яка тюрма? А вона говорить: «Я тоді тебе в дитячу зону пошлю». Думаю: яка ж то зона, за рябіну та зона? А вона говорить: «Підписуй!» Я говорю: «Мені татко казав, шо мусиш прочитати». «Ну раз ти такий хитрий, дам тобі почитать». Я читаю,, там: такий-то такий-то, Олександр, школа шоста, п'ятий клас, ламав дерева, лікті ламав державні, для того, щоб рябіну назбирати і віднести на консервний завод/ Я говорю: «Я то не підпишу». Вона дістала наручники, забила мені одну руку, простягнула мене до крісла, говорить: «Або ти підпишеш, або підеш в тюрму, но я тебе не випущу». А її товариш, той, шо ходить, говорить мені: «Будеш сидіти в тюрмі 10 років», почав мені угрожати. Бачу, мені говорити вже не можна, руки мені почали трястися. Я говорю: «Я не буду то підписувати». Вона говорить: «Як я підпишу, все одно тебе в тюрму заберемо».

Підписалася вона, подивилася на мене і говорить: «Ну тоді підеш в тюрму, відведуть тебе. Відведи!» Вона своєму товаришу сказала, він взяв мене, вийшов на вулицю і говорить: «Завтра приїдемо з «бобіком» і заберемо. Відстібнув мені ті наручники і говорить: «Іди пока додому, завтра тебе заберемо».

А мені вже світ не був милий. Сонце світило наді мною, а ноги не хотіли іти. Йшов я потихеньку, сльози мене давили, но я не давався. Прийшов додому, а татко бачить, шо я шось не такий, та говорить: «Шо тобі, синку?» Говорю: «Татку, мене завтра в тюрму, мабуть, забирають в дитячу». А він говорить: «А чому так, шо ти наробив?» Я говорю: «Ніс рябіну, а тьотя на мене напала, сказала, шо мусиш підписати». «А ти підписав?» Я говорю: «Я не підписував, ти ж мені казав, шо не можна. Але вона підписала і казала, що завтра заберуть». Говорить: «Мамі скажи, мама в суді робить». А моя мама робила народним засідателем.

Мама прийшла, почула, почала плакати. Говорить: «Завтра піду в райісполком в ту комісію, розберуся, шо там. Але дякую тобі Боже, що ти не підписав, мало лі шо вона могла написати».

На другий день я чекав, коли прийде за мене «бобік», він не приїжджав. Мама казала: «Заспокойся!»

Через неділю мама пішла, сказала: «Нічого не буде, більше вона не буде таких дітей як ти наказувати, її уволили». Я був щасливий.

1987 рік, Ужгород. Чергова частина міськвідділу Ужгородського міськвиконкому міліції. Черговий – ВАсилько, майор, 15 років на службі, вже замучився, вже би хотів втекти на пенсію. Літній день, сонце світить гарно, тепленько, ніяких правопорушників немає, скучно, години чекає до шести вечора. Пам'ятає, що додому прийде, вже жінка, борщ чекає його, вже тішився на борщик, на футбол по телевізору, вспоминав, шо не є то погане життя. Служба нетяжка. Ну деколи приведуть п'яного чи хтось побився, але то таке діло, слава Богу, вбивств немає, життя, мабуть, повезло. Проблем не було, так воно й буде.

Тільки дивллюся через вікно – начальник наш іде. Начальник іде, а біля нього – гарна дівчина. Ну то дивно, вже вечір, а начальник іде. Начальник зайшов, посміхнувся і говорить: «Василь Іванович, це наша нова інспекторка у справах по дітях. Прошу любити і жалувати, завтра, в понеділок, на построєнії, представлюю її, так шоб Ви вже знали. Закінчила академію в Києві, буде в нас служити, добре». І повів її до себе, видно, знайомити з кабінетом. Ну гарно, гарні в нас дівчата, добре йдуть по службі. Більше, правда, по інспекції по дитячій.

Тільки 5 хвилин, дзвонить мені начальник: «Василь Іванович, треба зробити якісь квіти на завтра. Тому шо буде построєніє, самі знаєте як зробити». Десь, говорить, на базар пошліть дєжурного, чи машину, шоб хлопці їхали да десь заскочили і купили якісь квіти, гвоздики там чи якісь рози. Добре, говорить, я тобі рубля потім дам на ці квіти. Добре, договорилися. Із дєжурних поїхали.

Приїжджають, оперативна та машина, щось визвали на якусь квартиру, проблема. Чи б'ються, чи ругаються. Може буде ше хто завтра, буде весело, хлопці будуть сміятись. Будуть же питаться: замужня, незамужня, тому шо гарна, блондинка. Приїхали хлопці. Ну шо, шо, пишіть, хлопці, протокол, шо там було, як. Пише сержант, то, сьо, пише, записав в журнал проішествій визов. Ну і шо, хлопці, говорю, водітєль хай відпочиває. А Іванко, Іванко був із Тячевського района водійом на «бобіку», вже мабуть 20 років служить у нас. Ми взяли його не в ОБХССі, не закінчив нічого, в опера він тоже не вийшов ні ростом, ні розумом, а водітєльом їздить, хоча він говорить суржиком, по-Закарпатськи, мало його хто розуміє з хлопців, але вже привикли до нього.