Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– Принесіть Хрест Спасителя, пустуни! – весело звелів їм Ісус.

Істотки чемно уклонилися і злетіли з Його долоні.

– Такі крихти! Невже принесуть? – здивовано прошепотіла вона.

– Авжеж, дитино. Небо це казка, де добро і любов творять чудеса…

– На Землі я буду згадувати Небо, як казковий сон!

За мить повернулися ельфи. Вони заплуталися у ланцюжку зі щирого золота, і виглядали в’язнями у кайданах. Трійця крихіток упала на долоню Ісуса. Він обережно вивільнив їх з полону. Хрест Спасителя прикрашали чудові алмази.

– Яка неймовірна краса! – вигукнула Олена у нестримному захваті.

– Божа краса, – огорнувши дівчину турботою, виправив її Ісус, – ця краса захистить тебе від нечистої сили. Ніколи не знімай Хреста, і Сатана не зможе тебе спокусити.

Ісус одягнув на її шию Хрест, що увібравши Світло Неба, раптом спалахнув між її грудей зіркою надії на Спасіння.

– Дякую, Господи.

Дивна усмішка торкнула вуста Спасителя, несподівана журба затьмарила Його високе чоло.

– Нещасний Звір! Час завітати до нього у Пекло…

Олена поглянула на Божого Сина з нерозумінням.

– Сатана – Мій ворог, – просто пояснив Він, ніжно пригорнув дівчину до грудей, поцілував, – пий з Мого джерела, спрагла! Завтра, після лекцій, покажу тобі Другий рівень Раю. Мир тобі!

Перший Лицар Світла і Любові зник, однак Його цілунок відривав від землі – безмежно щаслива Олена не пішла, а полетіла до замку матінки Жозефін. Радісний вир дивовижно яскравого життя, утвореного рожевими дітлахами, скляними бабками, казковими ельфами, різнобарвними метеликами та пташками, негайно ув’язався слідом за нею, сповнивши Небо щирим щастям дитинства.

Ісус спустився у Пекло. Чистилище приголомшувало, розчавлювало грішну душу грізною могутньою величчю, вражало страшною, хижою людському оку, красою. Нещасна душа, потрапивши у Пекло, почувалася жалюгідною, безпорадною комахою, приреченою до нестерпних тортур.

Сатану недарма вважали князем Темряви: в країні Жахів чорні, як чорний оксамит, ночі чергувалися з похмурими, сірими півсутінками-днями. Світло панувало у Пеклі на Різдво Христове, Великдень і Трійцю. В ці великі свята грішники не мучились, більше того, кожний отримував те, що хотів. Тож мученики любили ці свята і чекали на них з нетерпінням, сповненим болючих страждань.

В мить появи Ісуса у Пеклі грізні чорні хмари потворними чудовиськами повилазили з безодні Плачу і Скрежету зубів і зазміїлися глибокими ущелинами між височенних гранітних гір, подекуди покритих брудно-іржавим моховинням. По схилах крутих скель деінде, мов у страшних родових муках, покорчило мертві дерева.

На заході, визначеному Сатаною умовно, криваво палало небо, вириваючи жахливі, душерозтинаючі крики та полум’яні іскри з майже неосяжного багаття. В народі цей вогняний простір зветься пекельною сковородою недарма: тим, хто туди потрапив, здається, що вони смажиться там безжальну вічність, хоча насправді їх страждання – лише час каяття за скоєне ними зло, і ніхто не горить у полум’ї сорому більше, ніж йому призначено.

Та Сатана не був би неперевершеним психологом грішних душ, аби не сотворив на умовному сході справжній шедевр жаху – Кровоспад. З величезної темно-сірої скелі могутнім, смертельно пораненим монстром зривався червоний потік. Сатанинський витвір глибоко вражав диявольською красою, та оцінити ту дивну красу міг хіба що мозок божевільної, або дуже жорстокої, мужньої людини: Кровоспад було утворено з крові пекельних мучеників. Розбризкуючись по слизьких, огидних валунах, людська кров ревла та стогнала. Прислухавшись, можна було розібрати окремі, збожеволівші від звірячого болю, голоси.

Серед валунів, незграбно ковзаючись та брикаючись, бавились маленькі, напрочуд потворні звірята: щось середнє між пацюками, свинями та морськими котиками. На перший, помилковий погляд, здавалося, що вони насолоджуються пекельним життям. Та придивившись, можна було помітити чисельні виразки на їх брудних, закривавлених тільцях – велетенські хижі орли, кружляючи над огидною малечею, поволі висмикували з неї шматки плоті.

Спаситель поглянув на звіряток, з жалем і відразою відвернувся, за своє нескінченне життя Він так і не звик до пекельних жахів.

Бурхливо розбризкуючись, грішна кров розділялася на два темно-червоні, з гнилуватим відтінком, потоки, що омивали могутню скелю-острів. На вершині скелі височів похмурий лицарський замок. Виростаючи зі скелі, він був її логічним завершенням. У витонченому готичному стилі не було нічого зайвого. Гостроверхі башти наскрізь протинали важкі хмари. На деяких баштах майоріли чорні грізні прапори з зображеннями Смерті, людських черепів та кісток.