Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– Дякую за співпрацю, джентльмени… Все вийшло, як слід… Пекло збалансоване на деякий час, – знесилено прошепотів Сатана до Фобоса і Євгена.

– Вертлявий! – покликав Фобос слабким голосом. – Як там пастки для іносволоти?

Родріго Вертлявий підскочив до Фобоса і весело звітував:

– Не турбуйся, я скористався твоїми картами. Вищий клас! Певен, наші сюрпризи їм сподобаються!

– Несіть нас у лікарняний кабінет Джеймса. Героїн героям Пекла! – поважно скомандував Фобос.

– А мені снодійне, – змучено посміхнувся Євген.

Поринувши у світ Світла, душа Олени увібрала у себе безмежжя простору і розчинилася у нескінченності буття. Усвідомивши, що Творець і Всесвіт – Єдине, її душа перетворилася на частку Вселенської любові.

Суттєвість Олени насолоджувалась фантастичним щастям, що не мало нічого спільного з земним. Це було щастя іншого, вищого виміру – її душа відчувала себе часткою Всесвіту, що несла весь Всесвіт у собі. Вона зрозуміла, що для Янгола – бути щасливим такий же звичайний стан, як для людини – бути заляканою, що для Світлого Янгольства творити добро на благо Вселенської громади – така ж звичайна справа, як для людства – удосконалювати зброю самознищення.

Збільшившись до космічних розмірів, душа Олени раптом побачила Землю брудним, забризканим кров’ю, м’ячем, що летить у таку глибоку прірву, звідки ніхто не дістане, хіба що Творець.

«Може, Він вирішив зупинити Земне падіння людськими руками?» – розмірковувала її душа.

Перепрограмувавши тіло Олени на двісті земних років без старіння і хвороб, Янголи-фахівці замурували у ньому її вічну душу. Однак душа, розбещена радощами злиття з Всесвітом, спробувала вирватися з тіла. Їй стало так затісно, так задушно, що вона відчула себе туго сповитою мумією у кам’яній тиші темряви. Її душа прагнула лише одного – звільнитися, тому Янголи присоромили душу, нагадавши їй, що на все є Воля Божа.

Вони занурили Олену у міцний, здоровий сон, що мав полегшити тягар її душевних мук від повернення у тіло.

Олена прокинулась, сіла у ліжку, уважно огледілась. Вона була у розкішній, старовинній спальні Розі, відтвореній до найдрібнішого дріб’язку. Олена тикнула пальчиком надбитого носика фарфорової ляльки Мімі і поглянула у розчинене вікно.

Райський краєвид приголомшив її неземним різнобарв’ям і казковою мальовничістю. Олена вдихнула на повні груди чисте, насичене п’янкою радістю, повітря, щасливо посміхнулася і забула і своє ім’я, і своє останнє існування.

«З фантазією у мене все гаразд! Який яскравий, дивовижний краєвид придумала, Рай та й годі!» – зраділа думці і вирішила, що все ще спить.

Несподівано у вікно білосніжною голубкою влетіла Маргарита і закружляла навкруги люстри, раз у раз грайливо торкаючись рукою кришталевих бурульок. Їх холодний, крижаний дзвін не сподобався Олені. Мабуть, погана прикмета! Вона невдоволено, напружено спостерігала за кожним рухом подруги.

Раптом Маргарита з розмаху, стрімко пірнула у перину поряд з Оленою: та аж підскочила і в ту ж мить відчула вологе тепло цілунку на своїй щоці. Без сумніву, цілувати уві сні – вкрай погана прикмета, тому Олена вирішила взяти контроль у свої руки.

– Що це ти дозволяєш собі, люба? Влетіла у мій сон, яко янголиця! Обличчя змінила геть! Годі прикидатися, Офеліє! Я тебе пізнаю будь-коли і за будь-яких обставин. І запам’ятай: у своїх снах переважно літаю я, а якщо ще хтось, то лише з мого дозволу, бо господиня своїх снів – я!… Ось зараз візьму і полечу у Рай! – рішуче промовила Олена і підвелася з ліжка з наміром розважитися фантастичним польотом.

Маргарита розкуто розреготалася.

– Ой, прошу! – аж зайшлася вона від сміху. – Невже, Олено, ти вчора не наліталася досхочу?!

– На що це ти натякаєш, подруго? – Олена сіла і миттєво згадала своє останнє життя.

Вона силкувалася пригадати, що було, коли вони з Маргаритою влетіли у Рай, і не змогла.

– Что-то с памятью моей стало… – невпевнено пробурмотіла Олена.

– То, что было не со мной, помню! – проспівала їй у відповідь Маргарита. – Не дивно, що ти не можеш пригадати! Мені страшно згадувати…

– Господи, не тягни, люба! Що було? – заблагала вкрай занепокоєна Олена.

– Ледве ми влетіли у Рай, як твоя душа наче збожеволіла з радощів і полинула над Першим рівнем Раю! Творець свідок, я намагалася перехопити твою розбещену від щастя душу, та де там! Ти, подруго, маєш вкрай прудку вперту душу!