Олександр Адилін - Стрийська стежина

Через деякий час я стояв на пероні станції Миколаїв-Дністровський. Над головою висіли свинцеві хмари, парило. Дихати було важко, чи то через високу вологість і температуру повітря, чи через смог. Поряд був Миколаївський цементний завод, дві височезні труби підпирали хмару темно синього з відливом фіолетового кольору. Я так і не зрозумів чи то були атмосферні чи хмари диму які викидав завод.

Від залізничної станції до містечка півгодини ходу. Дорогою запитую людей, як краще пройти до грота «Прийма», але місцеві не тільки не знають дороги їм навіть не відомо про існування такого гроту. В пам'яті тримається карта місцевості в кишені лежить смартфон з навігатором в допомогу.

Безпосередньо, місто зустрічає мене вуличкою з красивими старовинними будинками навколо яких цвітуть величезні кущі троянд. Гарно!

Невеличке місто може похвалитися великим палацом культури з білими колонами. На фронтоні напис «Patriae decori civibus educandis» – освічені громадяни є окрасою батьківщини. До речі, таке ж гасло викарбувано на головному корпусі Львівського національного університету імені Івана Франка. Цікаво скільки освічених громадян торгує на стихійному базарі, що розкинувся на площі перед палацом. А, що зручно. До обіду продаєш турецькі лахи з розкладного лотка, обідаєш під клейончастим дахом свого бутіка, а ввечері йдеш культурно просвітлюватися.

Десяток людей різного віку не змогли підказати коротку дорогу до урочища «Прийма», але неподалік культурного центру Миколаєва інтелігентна пані схожа на викладача української мови прояснила ситуацію. Показала в якому напрямку йти та зробила зауваження щодо моєї вимови, виявляється я не тільки пишу з помилками, а ще й розмовляю не правильно.

За кілька хвилин я зустрів двох чоловіків які йшли в потрібному мені напрямку. Вони провели мене до виходу з міста, далі я піду сам.

Когось може здивувати чому я так часто запитую дорогу, при тому, що у мене ще і є навігатор. На це є певні причини. Я вже неодноразово стикався з неточними даними у GPS-навігаторі та й місцеві частенько давали хибну інформацію. Особливо коли запитуєш про відстань аборигени які як правило пішки не ходять, а їздять велосипедами, кіньми, тракторами й автомобілями зменшують реальний кілометраж в кілька раз, в залежності від того хто чим їздить.

На цьому кінці міста теж були гарні будинки, але розбита дорога. За садибами виднівся пагорб на якому стояв хрест і, здається, капличка. Містечко плавно перейшло в село, назву якого я на жаль забув. Обабіч паслася чорна, як ніч корова та стояв пам’ятник»…жертвам більшовицького терору». На п'єдесталі перераховані прізвища борців за свободу, після десятка імен згадали й невідомого з Волині.

Я йшов далі й на сьогодні мої пригоди тільки починалися.

Сільська дорога привела мене до лісу. Тут знаходиться дендрарій «Радів». Ґрунтовка розбита лісовозами давала надію на можливість зустрічі людей. Щоб уточнити напрямок руху. Поки йшов по навігатору. Та через півгодини таки зустрів місцевого грибника. Любитель тихого полювання сказав, що мені потрібно іти в іншу сторону…

Залізши в непрохідні хащі зрозумів, що я або поворот пропустив або пішов не туди. Вирішив повертатися до перехрестя і там постаратися знайти шлях. Мені знову пощастило, зустрів лісників які не тільки дорогу показали, а ще й підвезли до потрібного повороту. Виявилось з самого початку навігатор вів мене правильно і я майже дійшов до цього місця. А грибник не помилився він відправив мене на хутір Прийма (виявилось є такий) через який я проходив, а про однойменний грот він можливо і не знав. Для себе я зробив висновок, що на майбутнє потрібно точніше ставити питання.

З основної дороги у ліс йшла малопомітна стежка. Основною прикметою цього повороту була купа старої битої цегли. Хто і навіщо її сюди привіз залишиться загадкою. Те що я називаю поворотом так можна назвати з великою, ні величезною натяжкою. Адже, як я вже говорив у бік веде стежина заросла чагарниками, можливо я на неї й уваги не звернув би. Принаймі, мені здавалося, що до урочища ходять частіше і стежка має бути більш протоптана. Та основні пригоди були попереду.

Побродивши лісовими нетрями зо дві години я добре нагодував комарів, переніс з місця на місце десяток кліщів, пробирався крізь кропиву, обходив борщівник і коли вже майже був готовий здатися та виходити з Радівських джунглів, так і не знайшовши Прийми, випадково натрапив на вказівник “ Печера 500 м». Вказівник був, а стежка знову губилася в хащах, щезала, розходилась. Ще через хвилин сорок я таки натрапив на ще один вказівник і вдалині між стовбурами столітніх буків показалося щось схоже на печери.