Андрей Курков - Нічний молочник

Ірина дивилась на водія і не могла повірити в його байдужість і бездушність. Не могла повірити, що людина, про чиє особисте життя вона знає стільки непотрібних їй фактів, може так поставитися до неї, до своєї постійної пасажирки.

А водій, зітхнувши, випрямився.

Сказав усім сідати. Пасажири мовчки зайняли свої місця. Ірина сіла на своє сидіння біля дверей. Маршрутка рушила, і все, здавалося, виправилося саме собою. День починався у звичному ритмі серед звичних заспаних облич.

Доїхавши на метро до «Арсенальної», вона вийшла з напівпорожнього вагона. Поправила хустку й озирнулась. Помітила, що вона цілком сама на довжелезній платформі. Піднялась ескалатором, першим і другим. І далі сама-самісінька. Згори, їй назустріч, також ніхто не спускався. Якось усе це було дивно. Хоча воно так кожного дня, просто станція така мертва. Сюди чомусь люди пізніше приїжджають, лише вона одна така рання.

А груди боліли, тиснули. Ескалатор повільно повз угору. Йому-бо куди поспішати?

Ірина згадала водія, що підібрав її на дорозі. Згадала й спершу зітхнула через свою дурнувату поведінку, а потім усміхнулась. Смішний він якийсь! Але про хустку він, звісно, мав рацію. Треба б її перефарбувати.

– Ти де був? Де ти був? – відбійним молотом товк у вуха деренчливий голос дружини.

Семен розплющив очі. В голові шуміло. Литки боліли, наче після незвично довгої ходи в незручних черевиках…

– Ти що, не чуєш мене? – у голосі Вероніки забриніли сльози, що накочувались на очі.

Сеня підвів голову, глянув у вічі дружині, що стояла в махровому халаті.

– Та ніде я не був, – махнув він. – Чого причепилася?!

– Це я причепилася?! – обурилася та. – О першій ночі пішов кудись, о четвертій повернувся, і, не роздягаючись, заснув отут просто у фотелі! І ніде не був? А що в тебе на рукаві?

Сеня опустив голову й глянув на рукави своєї джинсової сорочки. На правому манжеті справді був якийсь бруд, пляма. Під ногами лежала куртка, придбана для поїздки на Аляску, куди його обіцяла взяти знайома компанія багатіїв-мандрівників як масажиста і просто хорошого міцного хлопця з досвідом роботи охоронцем. Йому сказали тоді: «Знайди собі спорядження для мінус п’ятдесяти!». Він і знайшов але експедицію перенесли на невизначений час. Зате куртка лишилась. І тепер чомусь лежала на підлозі…

Семен роззирнувся довкола. У ногах вчувався якийсь дискомфорт. Нахилився. Скинув з ніг кросівки.

– Ти мені так і не відповіси? – знову нав’язливо продзвеніло над головою.

– Що тобі відповісти?! – він підвів погляд на дружину, і та відсахнулась, помітивши в чоловіковому погляді якусь каламуть, щось, що не віщувало нічого хорошого. – Вибач! Мабуть, з кимсь випив уночі…

– З ким ти міг випити вночі? Ти ж і вдень не п’єш!

Семен знизав плечима і тут-таки відчув біль у лівій ключиці. Потер болюче місце рукою. Знову підвів очі на дружину. Та плакала. Богу дякувати, мовчки.

Вероніка, витираючи рукою сльози, вийшла в коридор і стала перед важкими залізними дверима. Далі рішуче відчинила броньовані двері і рвучко зачинила їх за собою. Гуркіт пролунав сходами.

Коли гримотіння стихло, знизу дочулися кроки. Вероніка поправила махровий халат і зиркнула вниз. Сходами піднімався сусід Ігор.

– Що, зачинилися? – співчутливо запитав він.

– Протяг, – пояснила вона сусідові. – Зараз Сеня відчинить! – сказала і натиснула на кнопку дзвінка.

Сусід, як на зло, стояв і так само чекав, наче бажаючи впевнитися, що їй справді не знадобиться його допомога. Коли Вероніка черговий раз натиснула на дзвінок, Ігор зворотним боком долоні гримнув у двері. Гуркіт знову наповнив під’їзд.

– Та ви йдіть! – попросила сусіда Вероніка. – Він, мабуть, у туалеті…

Ігор кивнув і рушив до своїх дверей – якраз навпроти. Зупинився. Ще раз озирнувся.

– Сьогодні вночі аптекаря вбили, тут поруч, – сказав він. – Хороший був чолов’яга. Грибник хоч куди. Знайомих власними ліками лікував, краще за будь-якого Кашпіровського!

За спиною Вероніки брязнув ключ, і вона плечима відчула рух повітря, стривоженого дверима, що відчинились і зачинились.

За мить прочинились і її двері.

– Ти то йдеш, то приходиш, – Семен дивився на дружину, з його обличчя читався подив, погляд був таким же сонно-втомленим.

– Пропусти! – Вероніка відштовхнула його вбік і забігла до коридору.

Стала перед дзеркалом і з гіркотою у погляді оглянула свою зроблену вчора зачіску, якої чоловік досі не помітив.