Андрей Курков - Нічний молочник

Вона спинилась на мить біля Норвезького посольства, намагаючись прочитати оголошення, де зазначалися години прийому документів на візи. Зрештою, їй не потрібна була норвезька віза. Вона належала до тих мрійливих осіб, які люблять читати назви вулиць, крамниць, кав’ярень і ресторанів, але найдовше затримуються біля рукописних оголошень на кшталт «загубилася кішечка».

Коли вона рушила далі, вулицю Стрілецьку з боку готелю «Редісон» почав переходити молодцюватий і доволі кремезний чоловік років сорока у темно-синій куртці, джинсах і коричневих кросівках. Його погляд фіксував зимову вулицю з незворушністю веб-камери. Навіть чоловік у капелюсі й пальті, який ішов назустріч, не викликав у нього ніякої цікавості. Але коли з-за рожевого «хамера», припаркованого на самому розі вулиць, вийшла золотоволоса жінка, чоловік у капелюсі спинився, і в його руках зблиснула сталь.

Жінка, помітивши той самий зблиск ножа, спинилася за два кроки від чоловіка в плащі і скрикнула.

Молодик у синій куртці стрибнув уперед – йому здалося, ще мить, і він не встигне врятувати перелякану до смерті даму в шубі. А та, притиснувшись спиною до стіни кав’ярні, завмерла і навіть не встигла збагнути, що трапилося, як її схопив за руку чоловік у куртці й потягнув за собою. Вона тільки встигла озирнутися й помітити, як між «хамером» і стіною наріжної кав’ярні нерухомо лежало тіло, а поруч – ніж, який уже не блищав. А чоловік у куртці біг униз, вулицею Івана Франка. Біг і тягнув за собою жінку. Він міцно стискав її долоню у своїй, раз у раз озирався, квапив її поглядом і порухом губ, що ворушились у ритмі слова «Давай!». Високі підбори італійських чобітків заважали їй бігти. Розстебнута шуба маяла, як прапор невідомої зимової країни, а в її очах застиг, неначе замерз, подив.

Світ не без бадьорих людей. Ось і митник-кінолог Дмитро Коваленко, обходячи зі своєю вівчаркою Шамілем ряди зареєстрованого багажу, мугикав собі під ніс цілком невідповідну для цієї пори доби пісеньку двох телевізійних школярок «Нас не наздоженеш!». Шаміль принюхувався до валіз і портпледів ще з четвертої ранку. На початку зміни його очі сяяли, блищали, горіли службовим азартом, але після трьох годин роботи азарт дещо пригас. Шаміль просто чекав закінчення собачої зміни. Авіапасажири, як на зло, виявилися навдивовижу законослухняними. Наркотиками в їхньому багажі навіть не пахло. А так хотілося вівчарці потішити господаря, чий погляд узагалі не знав слова «азарт». Так хотілося, щоб він перестав позіхати.

Але господар цього ранку позіхав щиро, а не від службової нудьги. Не вдалося йому попередньої ночі виспатися. На роботу довелося йти просто з-за святкового столу. Молодшій сестрі Надьці виповнилося двадцять п’ять, ось і погуляли на славу. Гостей було душ з двадцять, але всі свої, рідні. Втомившись їсти й пити, розважалися караоке. Звідти й причепилася до нього пісенька про те, що нас не наздоженеш! «Та кому на фіг вони потрібні?!» – весело міркував собі про двох співачок-школярочок Діма, але прогнати пісеньку з голови ніяк не вдавалося.

А Шаміль мокрим носом витягував з повітря запахи, поки зненацька один новий, незвичний дух не привернув його увагу.

Запахом вирізнялася чорна пластикова валіза на коліщатках. Валіза була новенькою – це теж було присутнє у запахові, але, крім новизни, була в ньому ще й якась дивна важка й недобра веселість. Тож Шаміль не загавкав із запалом, як завжди у таких випадках, а стурбовано обернувся до господаря, що також зупинився, але дивився кудись убік, туди, де біля вже завантаженого валізами автокару стояли двоє вантажників, Боря і Женя, у зелених комбінезонах. Стояли, палили і сумирно про щось бесідували.

Боря, який носив пишні вуса, що спускалися до нижньої лінії підборіддя, кинув погляд на прикипілого до місця кінолога, на його собаку. І замовк, спостерігаючи за ними. Другий, Женя, також обернувся.

– О! Щось винюхав! – сказав Женя.

– Мимо каси! – сумно кивнув на те Борис і зітхнув. – Одна така валізка, і можна роботу назавжди похерити!

Обидва кинули під ноги недопалки, затоптали носаками важких чорних черевиків, як вимагали правила пожежної безпеки, і попрямували до Діми.

– Ну, що? – спитав у кінолога вусань Боря, дивлячись на пластикову валізу. – Знову віддаси здобич своєму мудацькому начальству, щоб вони пересіли з БМВ на «лексуси»?!

Обидва запитально глянули Дімі просто у вічі. Були вони людьми статечними, обом за п’ятдесят.