Андрей Курков - Нічний молочник

Ось і цього разу, повернувшись з нічного чергування втомленим і голодним, він, перш ніж запалити вогонь під пательнею, зазирнув під накривку. Цього ранку йому випало снідати вермішеллю і курячою ніжкою.

Синюваті пломінчики газу дружно оточили круглий пальник і взялися лизати дно важкої чавунної пательні. На сусідню запалену конфорку Діма поставив чайник.

Новий Мурик, що спершу спостерігав за господарем з-під батареї, підійшов ближче й потерся спинкою об Дімину ногу.

Діма глянув на товстого сірого кота. Проте кіт, упіймавши погляд господаря, тут-таки підійшов до своєї порожньої миски й завмер у вичікувальній позі.

– Та пішов ти, самозванець! – буркнув Діма й відвернувся до плитки.

Наситившись, Діма зсунув штори в кімнаті й влігся спати. Спав він міцно і довго. Тепло й затишно йому було під важкою ватною ковдрою. Він пірнув під неї з головою, зсунувши подушку на край, щоб не заважала.

І раптом якийсь шум, тріскання дверей, стукотіння швидких кроків по дерев’яній підлозі.

До кімнати, не роздягаючись і не роззуваючись, вбігла Валя. Обличчя схвильоване, в очах розгубленість.

Відразу підскочила до сонного чоловіка. Зірвала з його голови ковдру.

– Дімо! Дімо! Вставай! Ходи, поглянеш!

Діма, щойно розплющивши очі, глянув на годинник. Він показував пів на другу.

«Мало спав», – зауважив про себе Діма, підводячи погляд на Валю, що стояла над ним.

– Що там? – невдоволено спитав він.

– Ходімо! – просила вона, показуючи рукою на двері, що вели до коридору.

«Може, хтось прийшов? – міркував Діма. В голові одразу почали множитися здогади, але якісь мляві. – Знову знайомі вантажники? Чи хтось із сусідів? Але чому тоді Валя така збентежена?»

Надягнувши штани й встромивши ноги у капці, Діма вийшов слідом за дружиною до коридору. Але в коридорі нічого й нікого не було, а Валя тягла його далі, надвір.

Виходити на мороз Дімі зовсім не хотілося. Тому він вирішив лише визирнути з вхідних дверей, але на поріг не ступати.

Валя прочинила двері й завмерла непорушно. На порозі Діма побачив брудного й вихудлого – самі шкіра й кості – сірого кота. На вухах – запечена кров. Кіт лежав без руху. Лише його каламутні очиці дивилися на Діму. Кіт нявкнув тихо й хрипко, наче востаннє.

Валя повернулася обличчям до чоловіка.

– Дивись! – сказала вона.

І присіла навпочіпки біля кота.

– Ти Мурик? – спитала стиха.

Кіт знову хрипко нявкнув і спробував підвестися на чотири лапи. Він виразно хотів зробити крок уперед, підійти до Валі.

– Це я винна, – прошепотіла, схлипуючи, Валя.

Взяла знесиленого кота на руки. Занесла до коридору.

Діма відійшов трішки, аби не стояти дружині на дорозі.

У коридорі вона опустила кота на підлогу. Повернулася до чоловіка.

Діма тим часом не зводив очей зі змордованого кота. Він, здається, впізнав у ньому справжнього Мурика. Того самого, якого він власноручно кинув до колодязя на занедбаному подвір’ї. Але ж той кіт був мертвий!

Валя скинула пальто, роззулася. Завмерла на мить над котом. Розібравшись у своїх заплутаних думках, Валя взяла ганчірку для взуття, що лежала на порозі. Перевернула її іншим боком, тим, об який ще ніхто не витирав ніг. Розстелила біля вішака і перенесла на неї сірого приблуду.

– О Боже, – сплеснула вона руками. – Та він ледь живий! Потерпи, я хвилинку!

Валя пішла на кухню. А Діма, скориставшись моментом, став перед котом навпочіпки й зазирнув у мордочку.

– Мурло, це що, ти? – спитав так, наче сподівався щонайменше кивка у відповідь.

Але кіт на ці слова не зреагував. Лише й далі дивився на Діму жалібно й вірно, як на господаря.

Діму пересмикнуло. Він згадав, як Валя щось про свою провину сказала.

Валя ж повернулася до коридору з чашкою молока. Поставила її перед носом кота, і той відразу мордочкою пірнув у молоко. Пив жадібно, за кожним ковтком здригаючись усім своїм виснаженим тільцем.

З кухні вийшов новий Мурик і тут-таки, шиплячи, підскочив до свого змордованого далекого родича.

Валя схопила товстого Мурика на руки.

– Ну, що ти? – з докором сказала вона, пестячи його за вушком. – Він же такий, як ти! Ти теж спочатку худющим і напівздохлим був. А тепер такий красень!

Новий Мурик з висоти Валиних грудей неприязно дивився на брудного сірого кота, який вже випив усе молоко і поклав мордочку на ганчірку.

– Ходімо, я тебе під батареєю покладу, поїсти дам, – ніжно промовила Валя, забираючи сірого товстуна назад до кухні.