Леся Базылева - В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища

Гриць журився, але старшим за себе корився і батька ослухатись не смів.

Микола пишався дуже сином, бо той горілкою не впивався, з ледачими не водився – працьовитий був. А як неділя, то до церкви біжить, Богу вклонитись та свічку запалити.

Молодшенька донька, Яринка, ох і гарна була: висока, тендітна, довгі, шовковисті коси чудовно вилися коло білого, рум’яного личка, очі мов вуглинки, злегенька прикриті довгими густими віями, брівоньки смолисті, ниточкою натягнуті, губоньки, як квіточки, розквітали веселою усмішкою, випромінюючи радість. А як пісню заспіває, ллється її голос, як вода джерельна. Хлопці задивлялися на неї з пожадливістю, а дівчата заздрили вроді.

– Доню, подивись, як парубки за тобою впадають, а чи подобається тобі хтось із них? – цікавився Микола.

– Ой, тато, немає серед тих парубків жодного, щоб на вас був схожий: розумний, поставний, вродливий і міцний духом своїм і тілом. Всі наче дурнуваті цуценята.

– То вони перед тобою розум втрачають, а так справні! Ти б придивилася до них, може й сподобала б якогось.

Але Яринка навіть слухати не хотіла про хлопців, що бігали навколо неї, все сподівалася, що долею їй призначений на батька схожий.

Дуже любила вона батька свого й у той час, як інші дівчата до матері горнулись, від тата не відходила. Малою весь час із ним просилася, куди б той не їхав. Микола відмовити не міг. Посадить її на коня поперед себе, а вона притулиться до нього, рученятами обійме та пісеньки співає.

Миколі після призначення на посаду громада додатковий шматок землі наділила. Радів він тому, як дитина мала. Господарство своє з кожним роком збільшував, бо з розумом до справи підходив.

Із платні писарської завжди частину відкладав. Усією сім’єю на землі тяжко працювали до сьомого поту. Що їх земля могла вродити, все вирощували: й овочі всілякі, й хліб сіяли, й овес. Садок мали з фруктовими деревами. Пройдуть жнива, Микола все розрахує: що для власного споживання залишає, що на податки віддає, а надлишки на ярмарок везе. На виручені гроші то корову придбає, то коня, то з техніки щось для городу. А як урожай добрий, то ще й десятину землі міг купити. Не жирував – у середняках ходив.

У їхньому селі взагалі всі селяни землю мали, бо воно колишнім військовим поселенням було, а в таких поселеннях під час реформи землі наділяли з державного фонду на кожну чоловічу душу, на жіночі душі землі не давали. Ділянки були невеличкі, але ж все одно більше, ніж нічого.

Зовсім інакше відбувався розподіл земель там, де вона панам належала. Вони, нібито сприяючи реформі, віддавали за викуп своїм кріпакам землю, але здебільшого найгіршу та найвіддаленішу, яка була не придатна для обробки, кам’яниста та неродюча. В інших селищах навіть після того, як поміщики стали продавати частину земель і колишні кріпаки могли її придбати, лишилось дуже багато селян без землі, які продовжували по наймах ходити в поміщицьких господарствах.

Отже, в порівнянні з іншими, в селі Миколи працьовиті люди добре жили. Хоча, певна річ, були й ледащі, що роботою нехтували, пиячили, байдикували та землі свої потихеньку розпродували. Як говориться, в усякій сім’ї є своя потвора, проте таких було не багато.

Однак життя в селі враз змінилося, коли більшовики прийшли. Все перевернулося з ніг на голову. Вважали вони українське селянство відсталим і ворожим до їх влади й усі прояви свободи народу нещадно душили.

Нацькували незаможників – ледарів і пияк – на куркулів і середняків, задобрили бідноту подачками від розкуркулювання, натворили біди йой якої.

Вилучення так званих лишків землі часто-густо переростало в звичайне пограбування заможних селян. Їх землі ділили не лише серед незаможників, а й серед усіх, хто бажав поживитися на чужому майні. Влада потурала таким діям, бо бажала знищити цей прошарок селянства.

Щодня лютували чужинці в дворах заможних, мордуючи працьовитих пахарів, образливо називаючи їх куркулями, хліви та льохи їхні спустошуючи.

– Батько, їдьмо звідси, не буде нам спокою в цій країні, – благав Гриць. – Староста поїхав до Австрії щастя шукати, пан Петро до Польщі, й нам варто.

Микола й слухати не хотів.

– Я народився тут і виріс, тут моя земля, мої батьки та прадіди поховані, немає в мене потреби бігти! Я нікому зла не робив! Господарство своє збагатив лише своєю працею до сьомого поту! Людям завжди допомагав, ніколи до них байдужим не був, навіть до самих пропащих! – кричав Микола на Грицеві слова.