Олександр Маяков - Іграшка

– Ти на наступному тижні будеш тут? – Запитала вона. На Марі були сірі балетки, сині джинси і біла майка, яка не приховує каліцтва. Так і не скажеш, що вона графиня.

– Так, але лотерея…

– Я буду, сподіватися, що нам випаде один номер.

– Може, зустрінемося за межами «Клубу»? – Несподівано запитав Ноель, прикриваючи двері.

Марі здивовано подивилася на нього.

– Що? – Тепер дивувався Ноель.

– Нічого, – відповіла вона. – Просто ще ніхто з… – вона кивнула на ліжко, – не пропонував мені такого. Рідко хто допомагає одягтися. А тут ти…

– Просто скажи так чи ні. – Сказав Ноель.

– Так, але пообіцяй, що ти це робиш не з жалю до мене.

– Обіцяю. – Сказав він, відкриваючи двері.

– Завтра, о 14.00 біля входу в «Клуб». – Сказала вона, виходячи. – Тобі не можна в цей коридор.

– Знаю, – відповів він, закриваючи двері.

Ноар сиділа в своєму кабінеті і переглядала папери. За ті сім років, які вона є головою холдингу, вона навчилася розбиратися в документації і звітах. Спочатку вона у всьому покладалася на Жуля, але потім зрозуміла, що від дворянина в ньому нічого, крім прізвища, не залишилося. Тому Ноар взялася за справи сама.

– Ти сьогодні прекрасна. – З посмішкою вимовив Жуль. Він сидів на краю стола і милувався Ноар.

– Залиш, Жуль. – Не відриваючи погляду від паперів, вимовила Ноар.

– Ти все так ж холодна. – Він встав і підійшов до вікна за спиною Ноар. Вид був прекрасний. З вікна була видна Ейфелева вежа, гордість всіх парижан. Ні, що там парижан, всіх французів.

– Я вдячна тобі, як другові П'єра, не більше. – Сухим тоном відповіла Ноар. Сьогодні на ній була червона сукня футляр. Волосся вона не збирала в хвіст, а залишила розпущеним. Кілька кілець прикрашали пальці, а шию тонкий ланцюжок з кулоном.

– П'єра вже вісім років немає в живих, може, вистачить з себе черницю корчити. Чи ти думаєш, я не знаю, що ти відвідуєш цей «Клуб»?

Ноар відклала папери, розгорнула крісло і подивилася на співрозмовника. Жулю було вже за сорок, але, ні дружини, ні дітей у нього не було. Тому він і підбивав клинці до Ноар.

– Жуль, що тебе дратує? – Запитала Ноар. – Те, що я сплю з чоловіками з «Клубу» або те, що я не сплю з тобою?

Жуль нарешті повернувся до неї.

– Я кохаю тебе, Ноар. – Сказав він.

– Ні, Жуль, – похитала головою Ноар, піднімаючись з крісла. Вона впритул підійшла до Жулю і заглянула йому в очі. Ноар була на голову нижче Жуля. Він дивився на неї зверху, не відводячи погляду.

– Ти любиш не мене, – підставляючи свої губи під поцілунок, продовжила вона. Він потягнувся до неї. Ноар однією рукою обійняла його за шию. – А мої п'ятдесят п'ять відсотків акцій. – Вимовивши це, вона різко відійшла від нього. Він так і залишився стояти в комічною позі, простягаючи губи до неї.

– Тобі мало, катастрофічно мало, – ідучи кабінетом, продовжила Ноар, – твоїх двадцяти п'яти відсотків. Тобі потрібен контрольний пакет акцій.

Жуль вже взяв себе в руки і з гідністю відповів.

– Я не настільки меркантильний.

– Та що ти кажеш? – Вона посміхнулася і грайливо оперлася руками на стіл. У такій позі Жулю було видно її декольте і він мимоволі проковтнув, заглянувши в нього. У Ноар це викликало вибух сміху.

– Навіть якщо і так. – Спокійно міркував Жуль. – Ти щось втрачаєш? Ні, я і так веду всі справи фірми. Компанія від цього тільки виграє.

– Виграєш ти. – Відповіла Ноар. – У тебе буде фірма, дружина красуня.

– Від скромності ти не помреш. – Перебив її Жуль.

– Скромність не є моїм недоліком.

– Так, – кивнув співрозмовник. – У тебе достатньо інших недоліків.

– Так? – Здивувалася Ноар. – І які ж?

– Жадібність, меркантильність.

– Тобі так подобається це слово?

– Можливо.

– На жаль, але ти не правий. – Вона пройшла в інший кінець кабінету і вальяжно сіла на диван, закинувши ногу на ногу. На кінчиках пальців вона балансувала туфлею. Це гра. Вона знала слабкості Жуля і його реакція її бавила.

– Так? Тоді чому, поясни мені, вісім років тому, ти не змогла надати допомогу П'єру? Відповідай, чому ти не подзвонила його лікаря? Чому?

– Лікар був поза зоною досяжності! – Крізь зуби сказала Ноар. – Швидка приїхала пізно, а ліки не допомогли.

– Або були введені занадто пізно. – Тихо сказав Жуль.

– Я не медсестра і мене вивертає від виду крові.

– Та що ти говориш. – Посміхнувся Жуль і всівся в крісло Ноар, за її стіл.

– Зручне крісло, чи не так? – З сарказмом запитав він. – Може заради цього крісла ти і злякалася виду крові. Може тому твоя рука зі шприцом здригнулася?