Олександр Маяков - Іграшка

Ноар покинула «Клуб» на самоті, а в кімнаті номер сім сталося наступна розмова.

– Ти допоможеш мені одягнутися? – Невпевнено запитала Марі. Вона напівлежала на ліжку. Її коротке руде волосся було скуйовджене, від чого вона була схожа на лисицю.

На відміну від кімнати Ноар, тут були ввімкнені стельові лампи денного освітлення, і вся кімната була залита білим світлом. Від цього кімната нагадувала лікарняну палату.

– Звичайно допоможу. – Відповів Ноель одягаючись. Він сидів на краю ліжка. Ноель спробував посміхнутися, але Марі зупинила його.

– Не треба. – Стримано вимовила вона. – Я знаю, що викликаю жалість.

– Ні, чому? – Похитав головою Ноель. – Ти дуже приваблива, у тебе гарна фігура.

– Дякую, – опустивши голову, промовила Марі.

– Можна тебе запитати? – Запитав Ноель.

– Як я сюди потрапила? – Питанням на питання відповіла дівчина.

– Ну, і це теж.

– Моя бабуся, графиня де Лафара, привела мене сюди. – Відповіла Марі.

– Ти графиня де Лафара? – Здивувався Ноель. – З тих самих? У вас ще синій герб з трьома запаленими смолоскипами.

– Так, – кивнула Марі. – Марі де Лафара. Ти здивований?

– Зізнатися, так. – Кивнув хлопець. – Навіщо такий дівчині як ти, ходити в подібне місце.

Марі тихо засміялася.

– Все просто. – Сказала вона. – Хоч я і графиня, крім титулу і невеликого маєтку у мене нічого немає. Звичайно, дядько Жуль допомагає грошима, точніше, я живу на його шиї. Бабуся не вічна, а так… у мене є шанс вести повноцінне життя.

– А без «Клубу» ти вести його не можеш? – Запитав Ноель.

– А хто захоче лягти в ліжко з калікою. – На очах Марі з'явилися сльози. – Бачив би ти вираз власного обличчя, коли увійшов до кімнати.

– Стоп! – Сказав він і повернувся, нарешті, до Марі. Вона так і напівлежала на ліжку. Вона зігнула ноги, прикриваючи оголені груди. Закритися руками вона не могла, так як замість них у неї були два обрубка, сантиметрів по десять від плечей.

– Я не очікував такого. – Чесно виголосив Ноель. – Ти, правда, повір мені, дуже вродлива. – Він провів рукою по її щоці, волоссю. – Ти прекрасна. У тебе витончена фігура, тонкі риси обличчя і це розпатлане волосся… але руки. Що трапилося з ними?

– Коли мені було п'ять, ми з батьками поїхали до Бресту, до родичів мами. По дорозі ми потрапили в сильну зливу, машину повело і ми врізалися у вантажівку, що перевозила сталеві листи. Від удару нашу машину розвернуло, а кріплення на вантажівці злетіли і листи, як сотні гильотин, обрушилися на машину. Я сиділа ззаду, пристебнута і потягнулася до мами, яка сиділа попереду. В той момент машину розрізало на дрібні смужки. Торкнулося тільки передню частину, її перетворило на місиво. Мені ж відрізало тільки руки. – Вона розповідала на диво спокійно, тільки сльози котилися струмком по її щоках.

Ноель мовчки сидів і слухав. Він, наївний шмаркач, думав, що його доля важка. Але він хоч знає, що його батьки десь є на цьому світі. Точніше, він нічого не знає про своїх батьків, так як його підкинули в притулок. Як в дешевій мелодрамі, принесли в кошику вночі до порогу, постукали, залишили кошик і втекли. Банально. Він ріс серед таких же покинутих як і він. Точніше, до сих пір живе там, адже йому лише на словах вісімнадцять років, а на ділі тільки шістнадцять. У «Клуб» він потрапив тільки за допомогою одного свого знайомого, з яким він спілкувався, тікаючи з притулку. У знайомого були гроші, якими він і купував собі друзів. Одним з таких друзів і був Ноель. Для знайомого це було щось на зразок розваги. З повіями простіше, ти вибираєш сам з ким спати, а тут лотерея. Ноелю було все одно куди йти, тому він став членом «Клубу» за компанію. Це сталося, як раз сьогодні і Марі була його першою партнеркою в «Клубі».

Взагалі, Марі була другою жінкою, з якою у Ноеля був секс. Першою була його подруга з притулку, але рік тому вона покинула притулок і поїхала кудись на південь. Ноель важко переживав цей розрив.

Марі тихо плакала, Ноель не знав, що сказати їй.

– Пробач, – тихо видавив із себе Ноель. – Я не знав.

– Досить. – Труснувши головою, щоб змахнути сльози, вимовила Марі. Ноель взяв свою футболку і витер їх.

– Я ж сказала, досить. – Тихо промовила дівчина. – Я не хочу, щоб мене жаліли, тільки тому, що у мене немає рук.

– Я не жалію тебе. – Відповів хлопець. – Я просто допомагаю тобі. Ти ж просила, щоб я одягнув тебе.

– Так, але я не просила витирати мені сльози.

– Давай все ж таки я одягну тебе. – Він потягнувся за її речами і став одягати дівчину. Потім він допоміг їй піднятися і відкрив двері в жіночий коридор.