Наталка Сняданко - Ніч на Івана Купала

Хоча, мабуть, ця ностальгійна подорож тільки розчарувала б його, бо ті ліси, напевно, давно освоєні туристами та відпочивальниками із як мінімум трьох країн.

Анна розповідала, що їхала зі знайомим до Шацька на машині і переплутала дорогу на карті з державним кордоном. Це трапилося у Замості, куди потрібно було їхати повз Устилуг. Прочитавши на мапі знайому назву, Анна піддалася сентиментальним дитячим спогадам і забула про свою штурманську роль. Тут, в Устилузі, знаходиться колишній літній будинок Стравінського, де було написано знамениту LeSacreduprintemps , «Весну священну». Вони з мамою колись їздили до Львова слухати музику із цього балету у виконанні заїжджої зірки. Анна тоді ще навіть не ходила до школи і добре запам’ятала цей свій перший візит до Львівської філармонії. Але поки Анна захоплено розповідала про все це своєму знайомому, з яким вони збиралися до Шацька, тобто зовсім в інший від Замостя бік, їхнє авто вже опинилося біля митного переходу. Знайомий здивувався, подивився сам до автомобільного атласу і ще довго потім соромив Анну, що вона не вміє орієнтуватися по карті. Вона і справді не вміє, бо не звертає уваги на цілий ряд важливих у цій справі деталей. Наприклад, не перевертає карти догори ногами під час зворотньої подорожі і через це постійно плутає право і ліво у дзеркальному відображенні. Це зворушливо і дуже по-жіночому, зрештою, право і ліво вона постійно плутає і без дзеркального відображення. Лівша, яку мама в дитинстві перевчила. Кажуть, для психіки це менш здорово, ніж для творчості.

Вдруге під час тої подорожі до Шацька Анна зі своїм знайомим мало не опинилася в Білорусі. Цього разу вже не з її вини, просто вони шукали дорогу до озера і не там повернули.

Можливо, вся ця шацька історія пригадалася йому через Анну та її розповіді. Хоча він добре пам’ятав свої враження від тодішньої поїздки, час від часу дбайливо перебирав їх у пам’яті, ніби витираючи від пилюки. Під кожним кущем було повно чорниць, смак яких, як йому здавалося, він і тепер безпомилково відрізнив би від базарних. Чорниці залишали на пальцях сині плями і пахли теплим повітрям мішаного лісу, промережаним павутинням і мохом. Цей мішаний ліс несподівано переходив у святковість білих березових гайків або у здорову сухість під соснами і пружний опір глиці під ногами, тягучий дух заболочених очеретів, вогкість папоротників, всюдисущість грибів, яких тут, здається, навіть більше, ніж вовчої ягоди.

Він майже не купався тоді в озері, зайнятий то приготуванням юшки, то збиранням грибів, то рибальством, на читання не вистачало часу, тільки вечорами, біля вогнища, дозволяв собі трохи побренькати на гітарі.

У дитинстві він кілька разів їздив із батьками до Шацька і ще відтоді пам’ятав, яка холодна там вода о восьмій ранку, тоді це дивувало його, бо на морі вода прогрівалася значно швидше. Зате все решта на морі було жорсткіше, ніж тут, тверда морська вода неохоче дозволяла долати свій опір і залишала на шкірі паперову солону сухість, а прісна завжди була теплувата і гидка на смак. Пісок морського берега бував вогким і холодним або розпеченим і майже ніколи не досягав помірної і лагідної температури, як тут, біля озера. Усе біля моря було розраховане на контрасти – спека і штиль, а потім раптом дощ і шторм, вранці прозора, тепла і лагідна вода, а по обіді – брудна, мулиста і холодна, якась жалюгідна імітація рослинності, що покірно вигорає ще у травні. Його морські й озерні спогади об’єднував, мирив між собою наскрізний запах дорожньої пилюки, який ще довго після повернення додому зберігала засмагла шкіра і через який йому в непровітрених і захаращених помешканнях завжди чомусь згадувалася виснажлива подорож до води. Від запаху пилюки у нього завжди починала боліти голова і чомусь живіт.

Маркіян пам’ятав також, що на Пісочному, куди вони їздили з батьками, йому сподобалося більше, ніж на Свитязі, куди вони теж їздили. Але тепер у нього навіть думки не виникало, що можна було б відпочивати на котрійсь із цих обдертих совкових баз із п’ятиразовим макаронно-маргаринним харчуванням. Це все було для цивільних, а він давно не уявляв собі відпочинку без ґумаків, сокири і казанка.

Йому пригадувалася дорога до Шацька, із праслов’янськими назвами сіл і містечок, усі ці Любомлі, Піщі, Краті, і навіть знайоме Радехів, яке тут, мабуть, має наголос на першому складі і цим відрізняється від омонімічного містечка під Сокалем. Він пригадав собі навіть рік заснування 1327, і здається, це був таки Любомль, уже недалеко від Шацька, із такими дивними, несхожими на поширені у галицьких селах будиночками, цегляними, добротними, часто пофарбованими у традиційні тут синьо-жовті кольори, із несподіваними дерев’яними прибудовами, схожими на корму пенсіонованого річкового судна. Автобус провозив його повз «Кафе № 3», і Маркіян подумав собі, що так могла б називатися популярна рок-група.