Згодом прийшла мода на газовані вина, і тепер вино зберігали уже не в трилітрових слоїках, закритих марлею та капроновими накривками, а у пластикових пляшках із-під мінеральної або солодкої газованої води. Такі пляшки тоді були ще дефіцитом, тому їх старанно мили після кожного вживання. На дачі батьки досі зберігали кілька мішків із порожніми пластиковими пляшками та скляними банками.
Газованого чи, як називали це батьки, «шампанського» ефекту досягалося за допомогою цвіту бузини, хоча Маркіян так і не збагнув, яким саме чином. Пляшки, наповнені вином із бузиновою «закваскою», швидко тверділи і могли навіть вибухнути, якщо порушити технологію наповнення та закривання. Звук від такого вибуху був значно потужнішим від пострілювання звичайних закруток, які час від часу долинали з комори.
Консервування роками займало центральне місце у застільних розмовах батьків зі знайомими, такі розмови зазвичай супроводжувались обміном журнальними вирізками з обведеним червоним фломастером моторошним словом «ботулізм». А трохи згодом на його місці фігурувало не менш моторошне «сальмонельоз», і цих захворювань боялися не менше, ніж отруєння грибами. Можливо, навіть більше, бо отруєння грибами траплялися часто, і це була знайома проблема, що автоматично понижувало її статус і рівень загрози. А ботулізм і сальмонельоз були знаними переважно з газетних публікацій та розповідей знайомих про їхніх знайомих, у яких нещодавно захворіли сусіди, «і це було страшно». Уявна небезпека, як відомо, завжди страшніша за реальну.
Саме це йому доведеться дуже чітко усвідомити і пережити у численних дублях під час кількох наступних днів, проведених з наметом, наплічником, сокирою та гітарою в одному з лісів Шацького заповідника.
Тодішній експеримент завершився глибоким розчаруванням Маркіяна у власній сміливості. Він думав, що триматиметься мужньо і не відчує ніякого страху, а сам не міг заснути, насторожено вслухався у нічну тишу, а кожен їжак, що пробігав уночі повз намет, примушував його прокидатися і злякано хапатися за сокиру. Це розчарування у собі він переживав ще довго, хоча нікому про це не розповідав і влаштовував собі не менш дитячі покарання. Наприклад, переходив запруджену автомобілями дорогу із заплющеними очима, примушуючи водіїв нервово сигналити. Довго стояв на балконі восьмого поверху, уявляючи собі, що відчуває людина, яка летить донизу. І це було ще страшніше, ніж переходити дорогу, бо Маркіян дуже боявся висоти. Упритул підходив до великих псів без намордника, які загрозливо гарчали, захищаючи господаря у шкірянці та спортивних штанях. Вкручував жарівки, не вимикаючи світла.
Але тепер, у порожній школі, його мучило не тодішнє дитяче розчарування у власній хоробрості, а те, що він ніяк не міг згадати, як називалося те озеро. Він добре пригадував куплену на автобусній зупинці кілометрівку і позначені на ній схожі на клякси з дитячого малюнка озера: Чорне, Пісочне, Пулемецьке. На Пулемецькому він теж був, ледь доїхавши до нього попутною вантажівкою. Туди вела широченна дорога, мабуть, ще дореволюційна, викладена масивними каменюками. Дорога через село Ріо-де-Пульма, як по-остапбендерівськи називалося це місце. На вантажівці він почував себе, немов на кораблі. Трясло так сильно, що назад він вирішив вертатися пішки.
А те інше озеро, мабуть, воно називалося Чорне, хоча певності він не відчував, і ця забудькуватість чомусь дуже його непокоїла, адже вона означала, що такі важливі колись для нього речі почали відходити на другий план. Так поступово він зможе забути і запах білих грибів, яких там багато на кожному кроці, і маленьких сомиків, завезених кимось колись до місцевих водойм. Рибки добре прижилися, і місцеві варять із них дуже смачну юшку. Мозолі, натерті завеликими ґумаками, в яких ловив рибу, продираючись до води крізь заболочені зарості очерету. Красноголовці, яких місцеві підмішують до білих грибів, коли збирають або сушать на продаж. Копчені вугрі, одного він тоді привіз батькам, і риба довго лежала в холодильнику, аж поки не затверділа і не набрала неприємного присмаку холодного загуслого жиру. І тоді ощадливі батьки через силу з’їли вугра, «щоб не пропав». Вони давно не вживали копченого через усі свої підшлункові, гастрити та жовчні, з тих же причин не пили пива, тому запивали вугра чаєм. Маркіяна досі пересмикувало, коли він намагався уявити собі смак цієї огидної трапези.
Цікаво було б поїхати тепер на ті озера, побачити їх дорослими очима, знову розбити намет, обкопавши його з усіх сторін, щоб вода не затікала вночі, якщо раптом піде дощ. Хоча це і не обов’язково робити там, на рівнині, це гірське правило, бо у горах погода міняється значно різкіше та раптовіше. Розпалити вогнище, збити із товстіших гілок лавку для сидіння, як це роблять справжні досвідчені туристи. Розпиляти надвоє пластикову пляшку, з горішньої частини зробити рукомийник, а до нижньої наточити березового соку.
Читать дальше