Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Теодор Засмужний вийшов за ворота плебанії, зупинився. Вийняв з кишені люльку, посипав тютюну, неспішно запалив. Цю звичку він приніс з армії і не збирався від неї відмовлятися. Правда, на відміну від деяких інших односельців віддавав перевагу не сигаретам, а «файці».

Він крокував дорогою додому і роздумував над словами отця. Сьогоднішня розмова вибила його із звичної колії. До цього моменту Теодор не збирався нічого міняти у своєму звичному житті. Дім, робота на власному полі, кожної неділі у церкві – таке життя готувала йому доля, так жили його предки, так жили односельці. Звичайно, неспокійна душа Теодора шукала чогось незвичного, драгуни були саме тим, що відповідало його прагненням. І все ж розмова з отцем стала для Засмужного несподіванкою.

У селі не було таємницею, що саме через переконання він змушений був залишити цю парафію і податися в іншу. Яре українство Іоанна Гавришкевича не могло ужитися з москвофільством Лева Саламона. Коли ж у Кам’янці Лісній звільнилося місце, впливові друзі опального священика змогли його повернути сюди.

Теодор не переживав би так, якби не останні слова отця. Привести з собою інших. Засмужний ніколи не робив так, щоб свої проблеми вирішувати за чийсь рахунок. От і зараз вирішив не спішити виконувати прохання Саламона. Він, звичайно, прийде на зустріч з високим гостем, але прийде сам. А там подивиться. Не сподобається – більше його там не побачать, а сподобається – нічого у цьому поганого немає. Та й, зрештою, цісарський двір досить-таки лояльно ставиться і до москвофілів зокрема, і до Росії в цілому. Що неприємного можна чекати з цієї сторони?

Вдома на запитання чому він затримався, Теодор чесно розповів про свою розмову з отцем Саламоном і про запрошення того прибути наступної неділі до школи. При цьому поклав на стіл подарований священиком календар. Мати, як завжди, схвально похитала головою, мовляв, отця треба слухати, поганого він не скаже, а Іван не сказав нічого, лише узяв у руки принесену книгу і з цікавістю погортав сторінки.

– І що ти вирішив? – запитав він.

– Піду.

– А навіщо? Ти вважаєш, що нас порятує цар Микола?

– Чому одразу порятує? – заперечив Теодор. – Вважаю, нічого поганого немає у тому, щоб бажати добра собі, своїм рідним і своєму багатостраждальному народу.

– А при чому тут Микола?

– Та вчепився ти Миколи! Він тобі хто – сват?

Саме тоді відбулася перша суперечка братів. Іван залишився переконаним прихильником габсбурзької династії. (На додаток до великого портрету цісаря в хаті прибавився столичний журнал «Illustrirte Zeitung», присвячений 60-річчю правління Франца Йосифа. Для нього Іван не пошкодував три корони.) Він навіть заздрив середньому братові за те, що саме Теодор, а не він, нагороджений ювілейним хрестом. Але, зрештою, це була не чорна заздрість.

Теодор остаточно поки що не визначився у своїх уподобаннях, тому навіть з деякою цікавістю переступив наступної неділі поріг школи. Класна кімната вже була заповнена ущент знайомими чоловіками. Засмужний із здивуванням впізнав своїх друзів Бучму, Холода і Березовця. Вони сиділи під стіною на лавці і, побачивши його, помахали руками. Теодор, винувато перепросивши, пройшов між рядами до хлопців, які при його появі посунулися, і сів на звільнене місце.

– Як ви дізналися? – тихо спитав він. – Я вам не хотів говорити.

– А чому? – запитав Михайло.

– Та я і сам не знаю, чи варто було приходити, – признався Теодор.

– Не біда. Зараз побачимо. Не сподобається – тільки мене і бачили.

Бучма, виявляється, думав так же, як і Теодор. А він озирнувся і зустрівся поглядом з Семком Процівом. Той сидів у самому кутку. У його руці Засмужний запримітив якийсь папір. Семко, виявляється, збирався записувати почуте.

Розмови тим часом якось само собою припинилися. І вчасно. У відкриті двері зайшов місцевий священик Лев Саламон у супроводі незнайомця. Це був старший чоловік з акуратною борідкою. Манера триматися, незвичний селянам одяг, струнка постава – все це надавало якоїсь винятковості цій події.

– Слава Ісусу Христу! – привітався священик.

– Слава навіки! – не в такт відповіли присутні.

– Як ви накурили! – невдоволено похитав головою Саламон.

Мов за командою чоловіки замахали руками, наче це могло розігнати тютюновий дим.

Лев Саламон і прибулий сіли за вчительський стіл.

– Дорогі во Христі браття! – почав отець. – Я запросив вас прибути сьогодні у це приміщення і душа моя радіє, що ви послухали мене. Нашу парафію провідала знана на теренах повіту людина. Я довго не буду говорити. Натомість надаю слово адвокату доктору Михайлу Королю.