Владислав Івченко - Одного разу на Дикому Сході

– Навіщо ж так. Іди до мене, – зашепотіла хрипким голосом.

Солдат гучно ковтнув слину, озирнувся, чи немає кого поруч. Потім крадькома підійшов до дверей, відчинив їх, зайшов до сараю. Солодко посміхнувся, почав знімати штани. Із темряви вистрибнула Міра і вдарила нижче пояса. Солдат зі стогоном зігнувся, Міра вихопила його гвинтівку, вдарила прикладом у голову. Солдат повалився на землю, наче оклунок з дертю. Міра зв’язала руки ременем, затягла подалі в сарай, з гімнастерки зробила кляп. Обережно визирнула з дверей, прикрила їх і побігла до ближчого гаю.

– Лише випадково роз’їзд на дорогі її знову схопив, – нагадав Ліберман.

Одразу семеро вершників на дорозі з лісу. Виїхали з-за дерев і вирячилися на Міру. Не просто вирячилися, а ще і гвинтівки наставили.

– Ти куди? – спитав один. Міра кліпнула очима, а потім показала рукою їм за спину, наче хтось там був. Добре показала, бо ж досвідчені бійці, а всі, як один, озирнулися, наче за наказом. А Міра стрибнула з дороги в кущі, побігла. Позаду крики, постріли, кулі над головою засвистіли. Міра тікала, швидко бігла, коли дерева і кущі несподівано закінчилися, попереду поле. І два десятка солдатів, перелякані пострілами, залягли, наставили на ліс свої гвинтівки.

– Стій! – крикнули їй.

Зупинилася Міра, смачно плюнула на землю і засміялася.

– Господи, як же не щастить! – підняла руки вгору.

– Небезпечна дівка, – нагадав Ліберман. – Гірша за змію, небезпечніша за кулю.

– Не хвилюйся. Боєць надійний. За революцію горою, не зрадить, – запевнив комполку.

До кімнати забіг солдат.

– Товаришу командире, Гнідко прискакав! Сам! У крові весь!

– Чорт! – Єрофеєв підхопився і побіг з хати.

– Що таке, Андрію? – поспішив за ним Ліберман.

– По конях! – закричав Єрофеєв з ґанку.

За хвилину вже мчали полем. Знайшли тіло вбитого вістового. І голову трохи осторонь.

– Ну сучка! – зашепотів Єрофеєв і поставив коня дибки.

– Я ж казав! – закричав Ліберман. – Небезпечна! Підступна!

Єрофеєв озирнувся. Побачив невеликий загін у полі. Це поверталися з розстрілу солдати і матрос Жникін, які ще заходили до ярку попити води з колодязя.

– Де вона? – кинувся Єрофеєв до Жникіна.

– Хто? – здивувався матрос.

– Сучка та! Міра!

– Наказ же був до штабу доправити! – Жникін не міг второпати, що сталося, а потім побачив труп вістового. Одразу зрозумів, що сталося, плеснув себе долонею по лобу. – А Загорулько де?

– Який Загорулько? – спитав Ліберман.

– Боєць Загорулько! Я ж з ним її відправив! Він на возі був! – закричав Жникін і схопився за маузер.

– З Четом? – тихо перепитав Єрофеєв і скривився.

– З ним! – заволав Жникин.

– Може, вона його в полон узяла? – спитав комісар.

– Чета в полон не візьмеш, – сумно відповів комполку.

– Зрадив! Зрадив, селюк задрипаний! – заверещав Жникін.

– У погоню! – наказав Ліберман.

Вони зірвалися з місця, мчали по сліду воза, але швидко знайшли його порожнім і без коней, яких втікачі випрягли.

– Пересіли! – закричав Єрофеєв. – Обшукати тут все!

Вже увечері Єрофеєв і Ліберман сиділи у куркульській хаті, яку займав штаб, та пили спирт. Зайшов матрос Жникін, весь в пилюці, ледь на ногах тримався від виснаження.

– Все обшукали! Як крізь землю провалився той Загорулько!

– Це він уміє, – кивнув Єрофеєв.

– Завтра виступаємо. Доженемо їх! Нікуди не дінуться, – Ліберман стукнув кулаком по столу, аж чарки підстрибнули.

– Піду скажу хлопцям, щоб готувалися, – комполку вийшов з кімнати. Вже на вулиці сказав сам собі: – Спробуй ти Чета наздогнати! – зітхнув і закрутив головою.

Віддавши всі накази і перевіривши охорону, Єрофеєв сів покурити. Спочатку в садку, але там вже почали тхнути трупи, жара ж бо. Зайшов у двір, там скрутив цигарку. Затягнувся тютюновим димом.

З цим Четом він був добре знайомий. Ще на царській війні потоваришували. Згадав, як георгіївськими кавалерами прибули на відпочинок у якесь білоруське містечко неподалік від лінії фронту. Ось вже Андрій познайомився з якоюсь дівчиною, танцювали.

– А ходімо до мене, – запросила дівчина, яка вже розповіла, що працює покоївкою у багатих людей.

– А панна не лаятиме?

– Панна тільки зрадіє, – посміхнулася дівчина. – І товариша свого бери, – вона кивнула в бік Чета.

Чого б і ні? Радо пішли і невдовзі вже були у великому будинку, радше палаці. Там зустріла їх красива, чорноволоса жінка в аж занадто відкритій сукні. Пили солодке вино, їли фрукти, деяких Андрій і назв не знав. Потім Єрофеєв з покоївкою попрямували до кухні, а Чет із пані до її спальні на другому поверсі.