Владислав Івченко - Одного разу на Дикому Сході

– Нас четверо, а ти один, – злодії важко подивилися на нього, але він витримав їхній погляд.

Що йому ще залишається, коли для боротьби потрібні гроші, а узяти їх нізвідки. Хіба він пішов би до цих душогубів, якби охранка не схопила всю бойову групу їх організації? Схопила по-дурному, як дітей. Якийсь філер у Києві вистежив їх на конспіративній квартирі, увійшов туди, коли хлопці спали, забрав зброю, а потім викликав поліцію. З п’ятьох арештованих двоє пішли на шибеницю, інші – до Сибіру. А йому тепер доводиться мати справи з громилами, яким начхати на революцію. Їм би тільки гроші. Але йому теж потрібні гроші, щоб закупити зброю та друкарню.

– Якось недобре виходить з частками, – сказали кримінальники і почали зловісно всміхатися. – Ти один, нас – четверо, а гроші навпіл.

– Я про все дізнався і все спланував, – він намагався показати, що зовсім не боїться цих злодіїв.

– Навіщо тобі стільки грошей, жиду? – спитав один з бандитів.

– Для революції.

– То ти з тих, з прибацаних? – зневажливо посміхнулися бандити, які не поважали цих дурнів-революціонерів, що ладні були іти до тюрми або й загинути бозна за що.

– Завтра, о десятій, починаємо, – він підвівся і пішов. Бандити подивилися йому вслід, а коли він вийшов, зареготали. Потім говорили про те, що після справи замочать жидка, бо з таким фраєром ділитися – себе не поважати.

– Дев’ять грамів свинцю йому, а не половину грошви!

– Та який там свинець! Перо у бік, і вся справа!

Вранці до контори банку, яку намітив Борис, зайшли бандити, одягнені мулярами. З ящиками, в яких начебто реманент. Спитали, де тут стіну робити. Їх провели до підвалу. Там вони узяли з ящиків не кельми та кирки, а револьвери, обеззброїли охорону, привели керуючого відділенням. Довелося розбити йому пенсне на обличчі, щоб він відкрив великий сейф. Швиденько покидали пачки грошей у великі полотняні торби. Потім заштовхнули керуючого у сейф і зачинили там. Задоволено посміхалися, підіймаючись сходами нагору. За планом, Ліберман мусив чекати їх на бричці біля входу.

Але Ліберман чекав їх біля сходів до підвалу. Вже встиг покласти на підлогу двох охоронців і спокійно чекав, тримаючи в руках по револьверу. В нього були деякі зміни до плану, які для громил виявилися несподіваними і фатальними. Коли бандити вийшли нагору, Борис розстріляв їх упритул. Потім забрав торби з грошима і звернувся до переляканих відвідувачів та службовців банку:

– Я буду чекати під дверима десять хвилин. Якщо хтось вийде, то отримає кулю. Все зрозуміло?

Люди, що лежали на підлозі, перелякано мовчали, боялися навіть голову підняти.

– Ну, мовчання – ознака згоди, – пожартував Ліберман і вийшов з банку. Двері зачинив на навісний замок, який купив заздалегідь. Спокійно пішов вулицею, ніхто не звертав на нього увагу. Це було добре, бо Борис ледь тримався на ногах. Потім на добуті ним гроші куплять одразу дві друкарні і кілька ящиків зброї. За ту операцію його відмітять із самого ЦК партії, а поліція призначить велику нагороду за його голову.

Комісар знов згадав ті постріли на сходах. Тоді він вперше стріляв у людей. Його ледь не знудило прямо там, він вийшов на вулицю, хотів забігти у підворіття, але примусив себе витримати. Блював уже вдома. Далі вбивати було значно легше. А вбивати доводилося, бо революція не робиться в білих рукавичках. Комісар знав це, то особливо не переймався через кров. Треба, то треба. Всесвітнє щастя варте крові. І краще вбити тисячі чи десятки тисяч задля світлого майбутнього мільйонів. Арифметика історичного процесу проста і сюди не можна впускати дамські сантименти про гріх вбивства. Не гріх, якщо заради високої мети.

У кімнату повернувся Єрофеєв.

– Все, Борю, загін готується. Може, поїхати з тобою?

– Ні, Андрію, залишайся тут. Нам треба тримати фронт. А тут і махновці, і денікінці, банди ще нишпорять. Чого так довго ту дівку не везуть?

– Та не так щоб і довго, – заспокоїв Єрофеєв, але й сам вже трохи почав хвилюватися.

– Ти надійного бійця послав за нею?

– Надійного. Мій вістовий, вже другий рік при мені, повністю відданий справі революції.

– Просто та ще дівка, вона може і звабити. Коли сиділа в сараї, так забила памороки охоронцю, що він дозволив їй втекти. Пам’ятаєш же?

Єрофеєв закивав, бо пам’ятав добре, що це за змія була, дівка ця. Поставили її охороняти молодого солдата, з московських робочих. Дисциплінований, письменний, про революцію навчений. Начебто надійний. Але от біля сараю притиснувся вухом до стінки, слухав спокусливий шепіт зсередини, потім заглядав у щілину. Там Міра розстебнула свою сукню і показувала груди. Підставляла їх під промінь сонця, що випадково заглядав у сарай через дірку в даху. Солдат припав оком і важко дихав. Поліз рукою в штани, почав робити рухи. Міра засміялася. Дуже звабливо. Так що всі памороки солдату забила.