Роман Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Не дивуюся патологічним шовіністам типу народних депутатів Терехова, Багрова, Корнєєва: їм страшно залишатися на білому світі без «єдіной і нєдєлімой», але яка спонука керує такими українцями, як депутат Олександр Коцюба, який лише задля того, щоб втриматися у кріслі члена Президії Верховної Ради, ганьбить себе щоденним ренегатством і мужньо витримує глузи всього народу; як Борис Олійник, який і після розпуску комуністичної партії залишається вірний її злочинним ідеям і, не встидаючись ганьби, відверто про це заявляє; як режисер Харківського драматичного театру Ігор Борис, що то напередодні проголошення незалежності України заради партійно-комуністичних почестей назвав на останньому з’їзді КПУ синьо-жовтий прапор шматою, або доволі освічений народний депутат України Олександр Мороз, котрий ніяк не може зрозуміти, що комуністична Україна – це нонсенс, це виродження нації.

Як же вдалося мені пройти по волосинному містку і не впасти у Стікс? Перебираючи у пам’яті, немов зернята на вервечці, кожен прожитий день, я спинився на трьох моментах, вирішальних для мого формування.

Ще у третьому класі я прочитав у дитячому журналі «Світ дитини» оповідання про генерала УГА Мирона Тарнавського «Лицар без тіні і без плями». І донині вважаю генерала найталановитішим військовим діячем Української Галицької Армії, а тоді він став моїм кумиром, і я уявив себе в майбутньому таким самим воїном, як він. Ці дитячі мрії тривожили мене і пізніше: не раз, натягнувши шапку-невидимку на голову, я з револьвером проникав у Кремль і з насолодою вбивав Сталіна, дещо пізніше бачив себе полковником УПА… То вже потім довелося міняти «багнет» на перо. А тоді під враженням прочитаного оповідання я, тиняючись біля стіни, ловив свою тінь, що падала від гасової лампи, ніби хотів її спіймати й викинути геть, і шепотів: «Буду без тіні і без плями…» Батько, пам’ятаю, переглянувся з матір’ю і моргнув їй, щоб не заважала. Ці слова дитячої обіцянки були при мені все життя. Чи вдалося пройти незаплямованим? Здається, так. Але не янголом – янголи на землі не живуть.

Важким струсом була для мене звістка про розстріл мого стрийка Михайла Іваничука, професора Харківського інституту народної освіти, знаменитого полярника. Про це нам, дітям, пошепки розповів батько взимку 1940 року і наказав мовчати: наша сім’я була у списках для депортації в Сибір… Я вийшов тоді в сад. Надворі лютувала ота страшна зима за «перших совітів», коли енкаведисти начиняли галичанами паквагони і вивозили на голодну й холодну смерть у Сибір. Я підняв кулачка й вигукнув у морозне небо: «Стрийку, помщуся за тебе!» Клятву свою я виконав як зумів: працюючи над історичними романами, я весь час мстив за Михайла Іваничука, а ще за знівечену долю мого брата Євгена, який десять молодих літ промучився у воркутинських таборах – за ті роки з нього, напевне, сформувався б справжній письменник, про що засвідчили опубліковані недавно його каторжанські спогади «Крок вліво, крок вправо».

Але перед виконанням клятви я мусив зробити ще один крок, і це був головний момент мого письменницького становлення. Першими збірками моїх новел, а особливо романом-трилогією «Край битого шляху», я зажив неабиякої популярності: новели читали на естрадах, а трилогію, незважаючи на однобоке в ній висвітлення життя Галичини між війнами і під час війни, інсценізували, перекладали іншими мовами, перевидавали. Та ось з’явилися на літературному кону Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, і я залишився начебто поза ними, в тіні. Чому так сталося? – дошкуляло мені. Адже я не знизив свого письменницького стилю, навпаки – критики вважали, що мої стилістичні пошуки доволі плідні… Та вчасно зрозумів: клятву письменницької помсти не можна виконати, пишучи півправди.

І написав я тоді немовби епілог до своєї трилогії – повість «Спрага» («Зупинись, подорожній!») – про післявоєнний більшовицький терор у Галичині. Окремою книжкою твір так і не вийшов, а редакторам журналу «Дніпро», в якому «Спрага» була опублікована, й авторові теж було учинено жорстокий погром.

Зате я виграв першу свою битву з більшовизмом: працюючи над повістю, зумів переступити межу страху, і тоді простелилася переді мною нова літературна дорога, якою йду донині, назавше відкинувши спокусу кон’юнктури та оглухнувши до нашіптувань самоцензора.

А між цими найважливішими для мене моментами вирувало розмаїте життя. Було б фальшиво стверджувати нині, що ми тільки те й робили, що боролись і страждали. Ми були життєлюбами і брали в долі те, що вдавалося взяти: ми дружили і закохувалися, ніколи не скиглили, нашими супутниками були сміх, жарти, самоіронія, сарказм і оптимізм. Кожен з нас, зрештою, вірив, що на міських ратушах і на бані Верховної Ради України доконче будуть колись майоріти наші національні прапори, – без цієї віри я не написав би й рядка. Та хто міг сподіватися, що це станеться за нашого життя!