Роман Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

А он ця берізка – то була моя таємниця. Вона уособлювала Анничку Грицик – моє перше кохання. Я закохався в Анничку, коли вона була в першому класі, а я в четвертому. Дівча вродилося красунею і красунею й померло напередодні свого весілля. У той післявоєнний час чомусь повимирали в Трачі найкращі дівчата. Якою розкішною була Наталка Слободян – згасла на скоротічні сухоти… Чому? – думаю донині. Чи то не суміщувалася краса з брутальною жорстокістю, яка впала на мій чарівний світ?

Яке ж то було кохання в мене, якби хто знав! Я мучився, я не спав, весь час ходив попри Анниччину хату, щоб хоч здалеку побачити її; у школі боявся й глипнути на неї, щоб не глузували хлопці, які вже почали про щось здогадуватися… Я хотів зріти її личко весь час, тому взявся за пензель і фарби, щоб намалювати її портрет, а що з того нічого в мене не вийшло, я склав тужливого вірша – і з цього все почалося. Коли я став уже новелістом – кожна друга героїня моїх новел називалася Анничкою.

Благословенне почуття першого кохання! Я пам’ятаю його й донині, зрештою, воно в моєму житті не раз повторювалося, та завжди було таким самим – солодким і болісним.

Величезний жук-рогач був королем усього мого царства. Він мешкав на одному й тому ж самому дубі, міцно причепившись до кори лапками, а біля нього, гордого й неприступного, сновигала знизу вверх і зверху вниз королева – божа коровка. Я ставився до них шанобливо, навіть з острахом. Часом, правда, брав жука, чорного й твердого, мов камінчик, пальцями за хребет; жук люто ворушив рогами, намагаючись мене вщипнути, тоді я клав його на місце й довго придивлявся, прагнучи збагнути сутність влади: що він, мій король, має із свого панування над цілим гаєм, коли сидить на місці і навіть не бачить свого царства?

Літо збігало у праці: батько мав поле, і вся наша родина мусила на ньому працювати. За сапою болів поперек, від серпа рука в’яла, ламало крижі від коси, від ціпа терпли руки – і, може б, я зненавидів землеробство, якби не поезія сільської праці, втілена в моєму батькові.

Батько завжди прокидався досвіта і йшов у поле. Коли ми будилися, він, такий ошатний і елегантний у школі, вертався додому в заглинених і зарошених старих штанах, обвіяний млосним духом жита, солодким запахом кукурудзяного прядива, п’янким конопляним дюком – щасливий і святий.

Господи, чи ж то побачу ще за свого життя нинішнього кріпака-колгоспника, так щедро облагородженого найтяжчою у світі працею?

Ну і щороку, звісно, наставала осінь – найкраща для мене пора року. Небо ставало ласкаве і прозоре, в повітрі плавало павутиння бабиного літа, я ловив його й намотував на патичок, мріючи: намотаю цілий клубок і віддам Василеві Марусиному, щоб він зіткав на своєму ткацькому верстаті хустину – для Аннички… Я був наївний, таким залишився й донині і не вважаю аж надто від’ємною цю рису своєї вдачі.

Холодніли в городі бур’яни, вкриваючись білою осугою, гнилизною пахло капустище, велетенські смугасті й жовті гарбузи стояли пірамідою на подвір’ї, чахли купини кукурудзяного шумилиння, і шушукався в них холодний вітер, корів не треба було стерегти, і я тоді міг вільно читати: за одну осінь, попасаючи Ласку і Міньку, я вивчив напам’ять Франкового «Мойсея» й, не розуміючи, звісно, філософської глибини поеми, вигукував за коровами: «О Ізраїлю, чадо моє, зжалься, богу Шадцаю!», ототожнюючи слово «чадо» зі «стадом».

З горіхів падали брунатні вилущики, наливалися в саду восковим кольором величезні яблука, скапували соком груші, й покривалися синьою сніддю угорські сливи.

А коли повітря зовсім загусало від терпко-солодкого запаху садовини, я з тремтінням у серці починав вичікувати найурочистішого празника свого дитинства – свята сливового повидла.

Та я ще не готовий розповісти про це.

Відомий нині всім астролог XVI століття і придворний лікар французького короля Карла IX Нострадамус у своїх віщуваннях як натепер не помилився ні разу. Останнє на нинішній день його пророцтво сповнилося на наших очах – я це сам дослідив.

В одному із своїх віршів середньовічний екстрасенс навіщував, що спороджена 1917 року найкровопролитнішою за всю світову історію революцією диявольська державна система проіснує рівно сімдесят три роки і сім місяців. Отже, Радянський Союз мав би розпастися в червні-липні 1991 року.

На початку липня цього ж року я виступав у Дрогобичі перед своїми виборцями і запевнив їх, що нав’язуваний Горбачовим союзний договір ніколи не буде підписаний. Мені, звісно, бурхливо аплодували: народ охоче вірить обіцянкам своїх доморощених пророків. Та ось підвівся в залі один поважний пан і з притиском запитав, на якій підставі я це стверджую і чи не варто відмовитись нарешті від ейфоричної демагогії й почати дивитися відверто правді у вічі.