Юрій Винничук - Лютеція

Ідеалом його жіночої краси була білявка з голубими очима…

Однієї неділі Борковський з Вагилевичем прогулювалися парком серед розквітлих лип на Погулянці, кидаючи позирки на панночок у білих кринолінах, панночки відповідали ледь тамованими усмішками з-під білих парасольок. У парку було тлумно, грала оркестра, крутилися каруселі й вабили око кольорові вогні. З гойдалок і з човнів на ставку лунали голосні сміхи.

– Знаєш, Янку, – промовив граф, коли вони зупинилися біля будки з трояндовою водою, – ти повинен знайти собі предмет любові й так само, як усі великі поети, оспівати його. Бо писання поезій про абстрактну особу, яку читач не може собі уявити і повірити в її існування – це терен графоманів. Великий поет мусить мати свою Лауру чи свою Беатріче.

І тут він почав перебирати усі імена, які гарно звучали. Поетові понад усе сподобалося ім’я Юлія. А відтак він уже писав вірші, присвячені таємничій, ніколи не баченій Юлії. Граф їх опублікував у львівському журналі «Dziennik Mód Paryskich», де й сам друкувався.

Треба сказати, що до 1848 року у Львові видавали тільки два літературних журнали. При цьому тривалий час були лише одні «Rozmaitości», аж поки один кравець не вирішив видавати «Dziennik Mód Paryskich», в якому знайшлися і літературні сторінки. Гонорарів за того часу платити прийнято не було, але кравець для Вагилевича зробив виняток – заплатив йому відрізом тканини на камізельку. Тобто це був перший гонорар в історії Львова.

Усе графське товариство почало переконувати Вагилевича, що в нього поетичне, ясновидне прочуття, магнетизм серця, що вилився в несвідомий потяг до незнайомої особи, яка неодмінно повинна відчути його непідробну пристрасть, відчути це з його віршів, і теж покохати і марити ним. А згодом Вагилевич став пильно приглядатися до всіх краль шляхетного товариства, намагаючись розпізнати свою Юлію, він свято повірив, що вона мусить існувати насправді, і вже снував солодкі мрії. Небавом граф звірився йому, що омріяна Юлія, білявка з голубими очима, справді існує, а походить вона зі шляхетської родини й закохана в чорні очі й чорні кучері поета.

– Вона в’яне й терпить без надії, – розповідав Борковський. – Однак зблизитися з нею поки що неможливо через лиху мачуху.

Вагилевич знову писав сонети, які граф передавав через тітусь і бабусь Юлії. Так зав’язався цікавий фантазійний роман розмріяного коханця з мітичною коханкою. Все товариство Борковського, особливо дами, з ентузіазмом підхопили свіжоспечену інтригу, підтримуючи тривале листування. Вагилевич з хвилюванням отримував любовні листи від Юлії і посилав їй пристрасні відповіді віршами й прозою. Та довго така таємничість тривати не могла, і мрійника почали долати сумніви, він нервував, йому баглося нарешті побачити предмет своєї любові. І тоді граф урізноманітнив забаву, повідомивши, що Юлія з тіткою і завидющою мачухою будуть в єзуїтськім костелі на такій-то лавочці. Вагилевич пішов до костелу і з-за рогу обережно підглядав, але зустрітися з Юлією очі в очі йому не вдалося, бо вона була в каптурі, з якого вибилося тільки світле пасемце волосся.

Аж ось граф потішив поета, що Юлію вивезли за місто, до Кривчиць на віллу. Там неподалік є розлогий сад з екзотичними деревами, де закохані й зможуть зустрітися. Вагилевич ішов шість верст до Кривчиць, сповнений мрій і пожадань, усю дорогу лише те й робив, що уявляв їхню першу зустріч, у душі його буяла весна, вибухаючи півоніями й ліліями. У саду теж було багато квітів, які чудово гармоніювали з настроєм поета. Він вийняв із кишені плескату плящинку медівки й зробив великий ковток, хотів, щоб на його вустах залишався присмак меду, коли буде цілувати Юлію. Далі походжав садом, бесідував з деревами, погладжував долонею стовбури, відчуваючи, як енергія саду вливається в нього й додає сили та віри. Так минуло кілька годин, коли терпець урвався, і він зважився наблизитися до вілли. На кружґанку сиділи молоді люди й гостилися. Чи була серед них Юлія? Можливо. Бо кралі сиділи спиною до прибульця. Двоє плямистих кудлатих сенбернарів підняли голови й наставили вуха. Поет патетично вигукнув: «Gdzie jest ta Julia, co ją kocham nad życie?» Здивовані відпочивальники почали сміятися. Кралі повернули голови. Хто з них Юлія? Собаки загарчали й посунули до непроханого гостя. Довелося чимдуж зникати. «Юліє! Юліє!» – гукав Вагилевич квітам і травам, відлуння котило його голос і глушило в кущах розквітлого ясьмину.

Борковський, вислухавши дорікання, не розгубився: