Юрій Винничук - Лютеція

Довго не роздумуючи, забрав я, що Бозя послала, до хати і згелемзав яєчню з чотирьох яєць, накришивши до неї кропиви і лободи. Наступного дня подумав: «Ну, то ж так не може бути, що лише одного дня Бог обдаровує. Мусить бути система. Бо Господь – це і є найдосконаліша і найсистемніша системна система. І коли Він бачить такого праведника, як я, то жодним чином не може обійти мене боком. Бо що мені один день?» І пішов я знову в ті джунглі, і розхилив трави похилі, і знайшов знову відро, а в ньому три яйця. Ого! Коли так піде на спад, то недовго радість раювала! Але всі наступні дні було й далі по три яйця. Видно, тих дванадцять яєць назбиралося за кілька днів, а щодня Бозя мені посилає іно по три. Зрештою, це мене цілковито задовольняло. Так минув місяць.

Коли ото сиджу я біля відкритого вікна, базґраю маячню, на друк якої ще років двадцять треба чекати, і чую розмову двох сусідок. «І в мене ся не несут! Як урвало. Дві курки!» – «У мене їдна! Але ж так неслася! Так неслася! Думаю, чи не зарізати до хулєри?» – «Та шо ви, пані Ґєню? Та шкода!» – «Та йой, пані Славцю, кому не шкода! Але шо буду дурно годувала, коли з неї користи ніц а ніц?» – «Я зачекаю, най мій Влодко прийде з войска, тогди заріжу». – «А коли він прийде?» – «Тагі би за два тижні».

Мене мовби окропом облило – то це не Бозя мене ощасливлювала, а чужі кури в мене неслися? Я був просто вбитий. Я не знав, що маю робити. Признатися, що я жер їхні яйця? І казати, що думав, буцім то від Бозі? Вони й так мене мають за мішіґіна. [1] Мішіґін – дурень. Ну, добре, я забрів у ті хащі й забрав звідти відро. Я подумав, що тепер совість моя буде чистою. Але на мою совість чекали нові випробування. Бо наступного дня я в тому бадиллі знайшов старий облуплений баняк, до якого теж натрусило листя, а зверху на листі красувалося три біленьких яйця. Я підняв очі до неба й запитально глянув на хмари. Там щось блимнуло, щось затріпотіло, й мені почулося: «З’їж їх!» Хіба я міг ослухатися голосу з неба? Тут я вже сумнівів не мав: це Бозя скерувала сусідських курей до мене. Я не мав права відмовлятися від такого дару.

Усі ті дні, минаючи сусідок на вулиці, я потуплював очі, червонів і впрівав. Я ввічливо вітався з ними, а потім спиною відчував їхні осудливі погляди. «Нероба, – думали вони, – це ж бо він краде наші яйця… Закрадається в курники й цупить… Наші рідні, дорогі нашому серцю яйця… Як таких ще земля на собі носить?» Шкарлупки з яєць я збирав у стару газету й потім ніс у смітник на другій вулиці. Бо хтозна, чи сусідки не перевіряють смітник на нашій вулиці, у пошуках шкаралупок. Я мав таке відчуття, мовби пограбував банк, і за мною стежить сто пар очей. Смерть безневинних курей лягла на мою душу. Я не знав, яким чином спокутувати мій гріх. Може, одружитися з донькою сусідки? Вона доволі апетитна, схожа на юне поросятко – своїми маленькими очками, пухкими щічками й червоним рильцем. За пазухою в неї гупають живі прохолодні яблука і смокчуть гарячу кров, а внизу босі ноги цвітуть і наливаються соком. Восьмикласниця. У суботу й неділю вона вдягає рожевий пеньюар і ходить у ньому до магазину по хліб і молоко. Їй здається, що це щось неймовірно модне, бо ні в кого на вулиці такого пеньюару нема. Та й не дивно, адже пеньюар їй прислали родичі з Америки. «Який у тебе чудовий халатик!» – кажу я, зайшовши до них на подвір’я буцім позичити солі. Її мама пішла до церкви. Люся сама. Я обнімаю її за стан лівою рукою й пригортаю до себе, а правою погладжую той неймовірно м’якенький пеньюар. Вона не пручається, дивиться на мене із подивом, я нахиляюся й цілую її в уста, але тепер уже моя рука гладить її перса, потім ковзає вниз і пестить сідничку – випуклу й ідеально округлу. А коли рука нахабніє далі, Люся виривається й тікає в хату. Я залишаюся без солі.

Восьмикласниця, що з неї взяти. Замолода, щоб за мене віддали. Але родичі в Америці… це так спокусливо… може, навіть дужче за перса й сіднички. Мине ще два роки, заки вона не пручатиметься й пригостить мене всіма своїми привабами в моєму саду на коцику серед лопухів і бзикання комах. Але на ту пору я вже на ній женитися передумаю. Я згадав про неї, маючи чистий і щирий намір учинити добро сусідці, але розумію, що ніхто мого пориву не сприйме саме так, бо я ж нероба, пройдисвіт, гультяй…

Я націджую з бутля вишневого вина і п’ю, а коли я п’ю, то можу розмовляти зі світом на рівних. А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було шість років, я розумію, що таки п’яний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі й бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови й хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось. Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слів. Тоді хто? Невже стрийко Зеньо?… Стрийко Зеньо! Хто б говорив! Сам банячив так, що мені сховатися, а тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так ніби я вже весь обригався й облюрився. О ні, мені ще до цього далеко, найбільше, що я можу – заплакати. Бо мені стає шкода себе. Мені нікого так не шкода, як себе.