Андрій Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

– Занотуй, – скомандував старший прикордонник своєму колезі. – Першим без пред’явлення документів кордон перейшов Кукутіс Кукутіс! І як йому тільки живеться з таким ім’ям?!

Колега, всміхнувшись, кивнув, і погляд його швидко знайшов ручку, що лежала на підвіконні.

– Паспорт! – глузливо шепотів сам собі старий Кукутіс, хвацько закидаючи вперед при кожному другому кроці свою негнучку праву ногу. – У мене їх шість штук, цих паспортів! І всі вони – мої!!!

Кав’ярня на Німецькій явно нудьгувала за відвідувачами. Тільки Барбора та парочка літніх туристів, котрі сіли за столик біля вікна, щоб випити кави і дивитися на таке неспішне зимове життя. І більше нікого!

Барбора з цікавістю спостерігала за жіночкою, з рум’яного обличчя якої вік уже давно стер молодість. Її синя дублянка і «дута» чорна куртка її супутника, чоловіка з молодечою спортивною фігурою й утомленими очима, висіли поруч на одноногому дерев’яному вішаку. Жінка пила каву в рукавичках, у синіх шкіряних рукавичках, явно куплених під колір дублянки. Горнятко з кавою вона тримала як піалу, в долонях, складених човником. Тримала в повітрі перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.

А по Німецькій вулиці проїжджали машини, проходили люди.

– Даруй, Барбі, спізнився! – Чоловік років сорока повісив на спинку сусіднього крісла шкіряну куртку і сам опустився поруч. – Я звик, що ти запізнюєшся! Гадав, що все одно прийду першим!..

– Уже не прийдеш, Борисе, – обернулася до нього Барбора, відвернувшись від дами в синіх рукавичках та її супутника.

– А що, ти вирішила стати пунктуальною?

Барбора не відповіла.

– Коньячку для зігріву? – спитав Борис.

Дівчина заперечно похитала головою.

– Ти чого? – здивувався чоловік. – Вирішила зрадити свої звички?

Барбора кивнула.

– Так. І не тільки звички.

– А кого ще? – грайливо поцікавився парубок.

– Всіх. І тебе також.

Вираз обличчя Бориса змінився. Погляд став холодним.

– Може, поясниш? – неголосно, але наполегливо зажадав він.

– А що тут пояснювати?! – Барбора зазирнула в його сірі очі. – Це ти не змінюєшся! Все такий же! Сім’я – робота – фітнес-клуб і молода коханка. Але хтось же має змінюватися, щоб життя минало правильно та цікаво. Ось я і вирішила змінитися. І життя своє змінити. Сподіваюся, на краще! До речі, я вирішила заміж вийти.

– Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! – зневажливо засипав її запитаннями Борис, зовсім не здивувавшись почутій новині.

– Ага, за нього! Ми через тиждень їдемо до Парижа.

– Новий рік святкувати?

– Ні, в нове життя.

– То ти що, останнім часом одночасно і з ним, і зі мною?!..

– Ти мені, до речі, колись також Париж обіцяв…

– Не все відразу…

– І не всім одразу! – захихотіла Барбора. – З дружиною ж ти нещодавно туди злітав? І ваше подвійне селфі на Ейфелевій я у тебе на сторінці в фейсбуці лайкнула. Ти помітив? А він, мій рудий клоун, без усіляких обіцянок заробив гроші і купив два квитки на автобус.

– Автобусом у Париж?! – Губи Бориса розпливлися в єхидній усмішці.

Барбора помітила на бульварі якийсь дивний рух. Відволіклася від співрозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобільник і немов забула про Бориса.

– Андрюсе, привіт! Я тебе бачу, тільки не знаю, в якій ти пляшці? – звеселілим голосом заговорили вона в телефон.

Борис ошелешено дивився на дівчину.

– Не скажу! Ти мене все одно не побачиш! Тільки вас п’ятеро! Ану зупинись!

Одна червона «пляшка» спинилася на бульварі і крутонулася навколо своєї осі, розмахуючи руками врізнобіч. Інші чотири пішли далі.

– Тепер зрозуміло! Спасибі! Цілую! До вечора!

Барбора сховала мобільник назад у торбинку.

Борис доволі голосно зітхнув, немов захотів привернути до себе її увагу.

Барбора кинула на супутника показово байдужий погляд і знову втупилася на бульвар. Рекламна процесія кока-коли вже зникла. Інші пішоходи яскравістю барви одягу не виділялися.

– І ти думаєш, що ось цим він зможе вам заробити на життя в Парижі?! – Борис піднявся, одягнув шкіряну куртку. – Буде зле – телефонуй! Пришлю грошей на зворотний квиток. Теж на автобус! Але тільки тобі!..

Борис різкою ходою вийшов із кав’ярні і, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вікон, за якими пила каву літня парочка іноземців і Барбора.

– Ще щось бажаєте? – спитав офіціант.