Андрій Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

Дід Йонас повернувся в коридор зі шваброю. Витер підлогу навкруги. Посміхнувся, збагнувши по взуттю, що за овальним столом у вітальні Ренати зібралося цього вечора шестеро, якщо рахувати й її саму. Зібралися три пари. Отже, будуть мріяти. Що вони там святкують?! До Нового року ще десять днів! Могли б і зачекати.

– Нам потрібен капелюх! Піди попроси у діда! – Вітас втупився бешкетним і водночас вимогливим поглядом у Ренату.

– Він капелюхів не носить! Ну гаразд!

Рената постукала в зелені двері.

– Діду, можна? – гукнула вона і потягнула за ручку.

Зазирнула. Дід Йонас сидів у кріслі під вікном. Над головою світилася лампочка торшера. На носі – окуляри в кістяній оправі дивного, майже бурштинового кольору. В руках – книга.

– Можна у тебе каструлю узяти?

– Бери! А що варити будеш?

– Майбуття, – пожартувала Рената і пройшла в його кухоньку, в якій пательні, каструлі й інші ємності та пристосування для приготування їжі висіли, зачеплені за довгі та загнуті догори цвяхи, вбиті в колоди стіни рядами аж до самої стелі. Вони немов прикрашали невелике та трохи присадкувате віконце, яке абсолютно не було схоже на інші вікна в їхньому будинку.

Це віконце трохи скидалося на середньовічну бійницю, немов той, хто задумав цей будинок, вважав кухоньку останнім бастіоном. Або ж розмір вікна свідчив про небажання господаря, щоб за ним могли знадвору спостерігати за трапезою?!

Рената зняла з цвяха велику каструлю і забрала до себе.

Дід Йонас відклав книжку на широкий підлокітник крісла, піднявся і собі зазирнув у кухню, де під віконцем на дерев’яній підлозі в двох відрах танув сніг.

Старий дивився на вже потемнілий від домашнього тепла сніг, який готується стати водою, що потім перетвориться на чай. Дивився і намагався відчути смак сніданку на своєму язику. А язик «мовчав», як справжній, вірний присязі солдат ворожої армії, узятий у полон. Він не видавав навіть натяку на смак. Він, язик, і так був непридатним і щодо смаку їжі «підсліпуватим». Звісно, це через старість. Нічого від язика не добившись, Йонас підійшов до вмивальника і все зрозумів: він сьогодні не снідав! Адже якщо б снідав, то обов’язково помив би за собою тарілку і тепер вона сушилася б на залізній решітці якраз на рівні його очей. А навіть якби й не помив, то лежала б вона, тарілка, в раковині умивальника!

– Дивно, а голоду немає! – прошепотів старий.

Озирнувся на холодильник, перевів погляд на кошик із картоплею під міцним дубовим столом. Погляд сам перестрибнув на віденський стілець, крихкий, тоненький, але який вже років із сімдесят, а то і більше жив в їхньому будинку. Звідки ж він узявся?!

Йонас присів на нього, вперся ліктями в стільницю.

І згадав, як на цьому стільці сидів восени сорокового року минулого століття радянський офіцер і виписував Йонасу, тоді ще підлітку, якийсь папір, за яким його мали відразу ж забрати в Червону армію. А потім цей офіцер випитував довго дорогу до Біржая. [1]   Біржай – містечко в литовській Аукштайтії. І Йонас, насилу розуміючи російську, малював йому план стежки через ліс до битого шляху, який мав би вивести цього офіцера до іншої дороги, що веде саме туди, куди йому було треба. А потім стілець зник. Мати затягла його на горище, щоб ніхто з чужих більше не сідав за їхній старий стіл. Самі вони, коли сідали їсти, приносили сюди дві дошки і клали їх на табуретки по обидва боки столу. Згадав Йонас, як потім ще кілька разів приходили до них сов’єтські, але довго не затримувалися. «Що це у вас за убогість така! Навіть сісти ніде! – сказав якось один із них здивовано. – А будинок великий! Мабуть, у ньому раніше пан жив!»

«Так, жив пан, та ми його прогнали!» – відповів тому офіцерові батько Йонаса Вітас. «Правильно зробили!» – схвалив офіцер і пішов, так і не пояснивши мету свого візиту. А коли пішов він, батько Йонаса Вітас усміхнувся. Адже будинок цей його батько збудував. Якби дізнався про це офіцер, може, і прогнав би Вітаса разом із дружиною і сином із дому кудись на Сибір. Але цього не сталося.

– Ну що, каструлю до бою! – з посмішкою на веснянкуватому обличчі заявив рудий Андрюс і, обвівши всіх змовницьким поглядом, простягнув руку, схопив за горло пляшку бальзаму «Три дев’ятки». – Перевіримо свою вдачу?

Чарки наповнилися напоєм бурштинового кольору.

Рената роздала ручки й аркуші паперу, вирвані з кишенькового нотатника. Кожен написав щось на своєму аркуші, згорнув його і кинув у каструлю.