Максим Бутченко - 1918. Місто надій

Нарешті комдив теж відчув, що змерз. Підняв голову до тьмяних зірок, заволочених туманною плівкою хмар, і щодуху закричав – диким голосом, схожим одночасно на рик тигра, вовка й гієни, – мов намагався розірвати приголомшливе мовчання високих небес.

– Подавай! Подавай! – захриплий Морозов кричав на свого підручного, який загубив кінець кулеметної стрічки. Сотні куль різали повітря на дрібні смужки, кришили на мільйони шматочків. На широкому Миколаївському ланцюговому мосту вже четверту годину кипів бій. У третій арці, що майже посередині, прикриваючись стіною зі спиляних на схилах пагорба дерев, засіли захисники Києва. Сніг обсипався з гілок і притрушував барикаду, наче борошном. Ящики і мішки з землею прикривали низ споруди. Стрілянина велася з обох боків. Гуркіт стояв шалений. Червоні вже кілька разів намагалися штурмувати міст, кидаючи піхоту під щільний вогонь кулемета «Максим», яким добре орудував Морозов, – його гучні прокльони чутно було за кілометр. Обстрілювати міст із гармат не наважувалися – ніхто не бажав його зруйнувати. Тому діяли у старий, дідівський спосіб: піхотними атаками до плетеної огорожі. Але навіть якби більшовики прорвалися крізь першу перешкоду, за нею була ще одна. Просто на початку мосту, неподалік від каплиці, що здіймала свої бані до низького неба, зводилася третя барикада, з якої стирчало дуло ще одного «Максима» – другого й останнього, який був у розпорядженні українців. Павло Гаврилович метався між двох барикад, підганяв жовнірів, які зводили третю. Часу не вистачало, а бійці Муравйова люто накидалися на українських бійців, намагаючись дістати кулеметника. Вони спорудили щити з мертвих тіл своїх товаришів, стріляли і намагалися переміститися ближче до третьої арки. Тому іноді з десяток гайдамаків робили вилазки і з гучним криком обрушували на голови червоноармійців драгунські та козацькі шашки, проламуючи черепи, повні комуністичних ідей. Такі контратаки не минали без жертв серед київських оборонців, і вони під прикриттям кулемета витягали поранених, які стогнали або голосно кричали. Тоді до них з правого боку моста підганяли віз, вантажили поранених і відвозили до київського військового шпиталю.

Ближче до вечора українці відбили три атаки, не дозволивши ворогові досягти такого бажаного правого берега Дніпра. Павло Гаврилович сидів біля величезного вогнища, яке палахкотіло на спуску до мосту. Поруч хропів утомлений підсотенний Морозов, накритий трьома шинелями. Часом він бурмотів щось крізь сон, складаючи слова у довільному порядку, лаючись і матюкаючи більшовиків на всі заставки. Вітко поглядав на товариша і вслухався у перестрілки, що час від часу спалахували на мосту. Вартові змінювалися, охороняючи третю арку, а решта вояків уже доробила другу барикаду, залишивши лише місце для проїзду возів, і палила багаття. Рожеве полум’я залюбки пожирало стовбури акацій, зрубаних недавно: ті спочатку випускали щільний дим, а відтак вкривалися вогняними хвилями.

На вогник підійшов хлопець. Павло Гаврилович придивився – та це ж ройовий, якого так лаяв учора Морозов!

– Сідай, не бійся, – сказав Вітко, махнувши у бік вільного місця коло себе.

Ройовий сів і простягнув руки до багаття. Його майже дитяче обличчя розфарбувала у рожевий колір здорова кров. Тонкі пальці виказували в ройовому сина шляхетного роду, що вчився у юнкерському закладі. На правому рукаві видно було нашивну відзнаку – один шеврон-трикутник. Отже, командир рою – друге після козака звання. Хлопець тихенько кхекав, щулячись від січневого холоду.

– Як тебе звати? – запитав його Павло Гаврилович, підкидаючи дров у багаття.

– Петро. Петро Іванович Дорошенко, – назвався той і чомусь залився вже не рожевим, а червоним.

– Ти диви, як офіційно. Ну, будь здоровий, Петре Івановичу, – всміхнувся Вітко.

– Буду, – раптом відповів Дорошенко.

– Звідки родом?

– Місцевий я, київський.

– А, то знаєш тут усі околиці.

– Так, ми з хлопцями по цих схилах гуляли. Он там є прохід поміж дерев, на санках каталися.

Петро сказав це і раптом замовк, засоромився, що пан курінний засміє його, бо малий він ще для війни, незрілий для битв і занадто юний, аби розглядати глумливо пику смерті.

– Цікаво, цікаво. А товариші твої де?

– Не залишилось нікого. Усі полягли під Крутами. Усі до одного.

Останню фразу Петро промовив своїм юнацьким, майже дитячим голосом так, що мимоволі Павло Гаврилович здригнувся, подивився на хлопця по-новому.