Максим Бутченко - 1918. Місто надій

– А відтак, коли робітники розбіглися з «Арсеналу», залишилося там людей лише кілька сотень. А все тому, що Петлюра підійшов зі своїми гайдамаками Слобідського коша. Дев’ятсот чоловік та дев’ять гармат. Зробили вони пролом у стіні заводу й атакували. Кажуть, Петлюра першим біг в атаці, як той таран. «Слава Україні» кричали й увірвалися просто на заводський двір. Другою колоною йшов колишній царський полковник Петров, а третій… як у біса його? А, Блаватний! Майже сотня наших полягла. А до того ще сотня. І ще… а поранених безліч… До чого ж це все? До чого…

Тут Морозов зупинився. Він нарешті згадав, що у руці в нього чарка з горілкою, проковтнув оковиту і глибоко видихнув. А тоді наче згас, поринувши у потоки своїх думок, як задушливого київського літа поринають у прохолодний Дніпро. Так вони й сиділи – двоє дорослих чоловіків, які своїм мовчанням створювали безліч сенсів, більше, ніж приховують швидкоплинні фрази.

Наступного дня, 22 січня, о дев’ятій ранку Вітко одягнувся, накинув френч, приготував чоботи. Дружина принесла шинель, яку вона акуратно підшила.

– Знаєш, Павлику, про що я думаю останніми днями?

– То просвіти!

Павло Гаврилович збирався й позирав на дружину, котра стояла біля входу до кімнати, коло вазонів, які старанно вирощувала, пильнувала взимку, хвилюючись за кожну пелюстку, а влітку виставляла на балкон, і той потопав у зелені, мов казковий палац. Ось і тепер Ганна Дмитрівна одним пальчиком гладила широкий листок, неначе благала його підтримки.

– Я пригадую день весілля, який він був короткий; і цілий ранок лив дощ, лупив грім. Мені здавалося, що ось вийдемо ми зараз на службу до Андріївської вінчатися, ударить блискавка і вб’є нас на місці, – жінка зробила паузу, нервово стискаючи руки.

– От же ж дурниці ти верзеш! Коли це тобі встигло спасти на думку? – Павло Гаврилович усміхнувся, приводячи до ладу волосся перед дзеркалом.

– …А ти тоді наче думки мої похмурі побачив, обійняв мене – буквально на мить! І тоді я ясно відчула твій запах. Не той, що від парфумів, а той, що справжній, такий приємний – запах тіла людини, запах мого чоловіка. І заспокоїлась! – Ганна договорила й подивилась на Павла.

Той уже не всміхався, а підійшов до неї. Так дивно – стільки років вони разом, а вона вперше згадує той день. Адже він справді міг згинути у прірві пам’яті, але ж ні! Пам’ятає, наче то було вчора.

– Рідненька моя, любий мій друже, якби ж то можна було казати слова ніжності й не повторюватися, то я б казав їх цілий день, – він узяв її долоні в свої, пестив тонку жіночу шкіру, наче прагнув роздивитися невидимі потоки почуттів, що проносяться під нею, приносячи страждання і щастя водночас.

– Я знаю, знаю, Павлику. Ти знову скажеш, що я занадто багато читаю романів і дивлюся на світ так, наче він пофарбований у один-єдиний колір… Але невже немає способу все закінчити? Твою службу, обов’язки, сьогоднішній вихід? – вона розпитувала, спотикаючись на словах.

– Може, й можна. Але я ще не знаю, як. Мені треба йти. Розумієш? Треба, – Павло Гаврилович сказав це, знаючи, що не втішить дружину, адже вона часто виходила з себе, як тільки може це робити людина водночас замкнена й збентежена.

На її тендітних плечах лежали не лише турботи про чоловіка та безпорадну матір, а й про ледащого кузена, що мешкав на Печерську й регулярно бував у них вдома. Цей тягар зробив Ганну Дмитрівну вразливою і суперечливою. Внутрішні суперечки жінки, своєю чергою, призводили до сварок між подружжям. Вони відбувалися стиха, упівголоса, у зачиненій кімнаті, щоб не мучити стару матір, та все-таки чоловік і дружина кілька разів на рік серйозно сварилися. Тож Павло Гаврилович страшенно переймався тим, щоб ранкова розмова не спричинилася до чергового з таких скандалів, тому ніжно притиснув до себе дружину, намагаючись не виказати своїх страхів. Ганна Дмитрівна кивнула, покірно обняла чоловіка й завмерла.

За кілька хвилин Вітко вийшов з дому, маючи намір дістатися до своєї військової частини. Хоча де вона зараз перебуває – навіть не уявляв. Небо, затягнуте молочними хмарами, щільно нависало над схилами міста. У зимові місяці здавалося, що Київ ближче до небес, ніж завжди: адже пухнастий білий покрив на поверхні землі зливався з суцільною молочною піною вгорі, і тоді здавалося, що місто мов зависло між небом та землею. Може, це і є той жаданий небесний Єрусалим, який має постати в останні дні?… Так чи інакше виявилося, що саме Київ і є те останнє, що відділяло минуле від майбутнього. У Петербурзі й Москві вже постало зовсім інше життя, пофарбоване у більшовицькі кольори, але на київських схилах ще можна було почути правильну, не спаплюжену абревіатурами російську від капіталіста, який утік від революційної навали; можна було зустріти славного бойового товариша, з котрим служив на початку Першої світової; побачити українців, які так довго мріяли про свою державу й тепер намагаються її втримати. Якщо минуле – світло, а майбутнє – пітьма, то київська сучасність – похмурий день. Дивно, але шматочок Української Народної Республіки, яка контролювала лише крихітну частину Київщини, маленькі повіти Волинської та Подільської губерній, стали втіленням надії, призначеної продовжити сьогодення. Якщо республіка впаде, то повернення вже не буде.