Максим Бутченко - 1918. Місто надій

Уночі поранений спав неспокійно. Рука боліла по всій довжині, а іноді біль віддавав навіть у плече. Коли ж Павло Гаврилович прокинувся, лампа горіла жовтим світлом і поруч нікого не було. Але двері майже одразу відчинилися, і в кімнаті з’явилася Ганна Дмитрівна. На її трохи витягнутому обличчі – з прямим носом, тонкими губами і високим чолом – застигла маска смутку. Блакитні очі спухли від сліз, тоненькі лінії зморщок, подібно до польових стежок, розрізали гладкий степ її ніжної шкіри. Вона зайшла тихесенько, не маючи наміру розбудити хворого.

– Ганнусю, я не сплю, – трохи хрипкувато мовив Павло.

– О, як добре! Треба рану обмити, я а все боялася тебе розбудити, – миттєво відповіла дружина, вносячи велику миску з теплою водою.

Вона пройшла до столу, поставила миску, попросила чоловіка піднятися. Відтак розмотала бинти, що просякли кров’ю і перетворилися на червону ганчірку. Оголила смужку рани, яка розкрилася, розділилася на дві частини, наче мушля, показуючи всю жахливу структуру людської плоті.

– Може, покликали б Наталію Іванівну, сестру милосердя? Не гидко тобі дивитись на… все це? – Павло намагався бути чемним, ретельно підбираючи слова.

– Та нічого, сама впораюся. Цілий рік була у військовому госпіталі й не таке бачила, то невже своєму чоловіку не допоможу? – трохи невпевнено сказала Ганна.

Було помітно, як вона переймається і по руках пробігає легке тремтіння, а шкіра вкривається дрібним потом. Однак жінка протерла рану вологим бинтом, обробила шви і особливо акуратно – розчервонілу аж до бурого кольору смугу рани. Тоді замотала все чистими бинтами й прикрила сорочкою.

– Посидь зі мною, – попросив Павло, намагаючись дотягнутися до жінки здоровою рукою.

Ганна Дмитрівна сіла поруч на ліжко, провівши довгими пальцями по спантеличеному обличчю чоловіка.

– Я не спала майже цілу ніч.

– Бачу, знову мучиш себе?

– А що робити? Сама лише думка, що ти опинився до смерті ближче, ніж за всі попередні роки, змушує мене тремтіти.

– Ну, це не зовсім так. Ось на Південно-Західному фронті, де командував Шостим піхотним Ладозьким полком…

– Не треба, Павлику. Я знаю, що ти зараз почнеш гороїжитися.

Обличчя Ганни Дмитрівни посумніло. Ганна заплакала. Схилила голову, а Павло Гаврилович пригорнувся до неї й ніжно гладив худу, граційну спину дружини.

– Годі тобі… Годі… Живий… Живий!..

– А що, якби… Павлику, ти не уявляєш… Мені боляче від самої думки… Побачити тебе… У труні… Могилі…

– Ну ж бо! Чого ти надумала таке говорити? Живий, я живий!

Кілька хвилин вони мовчки сиділи. Ганна Дмитрівна тихо схлипувала, немов намагалася уникнути тиші, яка їй здавалася подібною до могильної. Павло Гаврилович гладив жіночі плечі, не розуміючи, як позбавити кохану від важкої туги, що накривала її так часто в ці непевні роки.

– Коли це закінчиться, Павлику? Коли? – Ганна вирішила остаточно здолати тишу, тому заговорила, щоб почути бодай не чужу, а свою мову, адже саме вимовлені слова і є вогниками життя.

– Швидко, люба. Швидко.

– Ти так говорив ще рік тому.

– Я знаю. Знаю…

Тут із відчинених дверей почувся стогін матінки Ганни Дмитрівни, яка ось уже півроку лежала, поринувши у невідомі глибини старечої хвороби, що не тільки підкосила її, а й створила провали у пам’яті, подібні до чорної безодні. Бідна старенька опинялась у темряві свого минулого, яке вона насилу роздивлялася, сприймаючи колишні події ніби на дотик, і не впізнавала їх. Так само, як не впізнавала іноді дочку Ганну, єдину свою дитину, що вижила після трьох невдалих вагітностей. У кімнаті, заставленій старими речами і завішеній блідими чорно-білими фотокартками, старенька лежала й дивилася на потрісканий портрет підтягнутого і ще молодого лейб-гвардії штабс-капітана. Іноді вона впізнавала у ньому свого чоловіка, із яким прожила багато років і який помер у 1913 році, за дев’ять місяців до війни і всіх лих; він спочив від старості, у ванні спокійного духу, задоволений плином свого життя. Але частіше старенька дивилася на портрет байдужим і страшним поглядом.

Ось і зараз вона знову поринула в безодні несвідомого, не пам’ятаючи, ані хто вона, ні де перебуває, ні хто за нею доглядає. Втім, це безпам’ятство не тамувало біль, який, подібно до електрики, проникав у сухожилля жінки і завдавав старенькій гірких страждань. Жоден лікар не зміг визначити причину її хвороби, не збагнув, що призводить до болю, тому все списували на втому людського організму, який, мовляв, до сімдесяти п’яти років виснажує свої внутрішні джерела і зсихається, як зморщується яблуко після посушливого сезону.