Максим Бутченко - 1918. Місто надій

Він повернувся до бунчужного, який лежав неподалік біля чорного автомобіля, що його хтось так нещасливо залишив на тротуарі.

– Послухай, потрібно їх відволікти, а я підберуся ближче й спробую прибрати кулеметника, – прокричав Вітко.

Бунчужний, дядько років сорока з широким писком, зиркнув на Вітка й коротко відповів:

– Добре. Зробимо.

На якусь хвилину стрілянина припинилася. Небо затягнуло пухкими хмарами. Повалив сніг, кружляючи, наче конфетті. Здалека пролунали гарматні постріли; напевно, біля заводу «Арсенал» – там теж засіли більшовицькі повстанці. На мить стало нестерпно тихо. Сіре повітря наповнилося білими сніговими струпами, видимість різко зменшилася, обидві сторони принишкли, очікуючи.

Бунчужний трохи підвівся, потім різко рвонув від автомобіля у бік Золотоворітського скверу. Одразу пролунала кулеметна черга, кулі зачепили авто. Посипалося лобове скло, але дядько встиг пробігти до дерев і навіть вистрілити зі свого «мосіна». Вітко скористався моментом: пригнувшись, посунувся ближче до Прорізної. Кілька пострілів змусили його лягти у сніг, але тут бунчужний, певно, повідомив про план іншим, і всі вони почали стріляти, намагаючись заглушити ворожий вогонь. Так тривало з півхвилини – цілком достатній відтинок часу для того, щоб зробити ривок до величезної тополі, яка росла неподалік від перехрестя. Павло Гаврилович сховався за деревом, притулившись до стовбура спиною. Він точно знав, що за п’ять-десять секунд республіканці перестануть стріляти і він матиме якусь мить для того, щоб висунутися, прицілитися і вразити кулеметника, який готується до нового вогню.

Серце шалено калатало, немов хотіло пробити дірку в грудях. Лоб покрився потом, незважаючи на мороз. Руки, що стискали гвинтівку, злегка тремтіли. Чи думав у той момент Павло Гаврилович про смерть? Чи боявся, що схибить? Або, ще гірше, кулеметник замість того, щоб стріляти по бунчужному, націлиться в нього? Чи намагався він запам’ятати цю мить, яка могла стати останньою в його короткому житті? Як не дивно, усе це разом блискавкою промайнуло в голові Павла Гавриловича, освітивши на крихітну долю секунди нерівне поле його жахів, розкиданих білими кістками по свідомості. Так, він боявся! Боявся, що випадкова куля обірве нитку його життя, яку розмотував Творець, і буття його буде точно виміряне лінійкою завдовжки тридцять п’ять років, що протягнулися через дві революції, одну війну і дві-три нездійсненні мрії, які зародилися в нього, коли він ще був кадетом у Київському кадетському корпусі. Боявся, що все це перетвориться на ніщоту, стане товстим шаром пилу, який укриє його могилу посушливим літом. І кістки жахів у цей момент не були для Павла Гавриловича просто метафорою, бо гола кістка – це і є втілена у фізичній формі смерть.

Але боявся Вітко три секунди – саме стільки йому було потрібно часу для того, щоб подолати страх, підвестися, висунутися з-за кострубатої кори дерева й вистрілити в кулеметника. Гучний звук пострілу збігся зі ще одним гуком, який пролунав із протилежного боку. Ці два звуки схрестилися десь посередині, а потім помчали в різні боки, стрімко пронизуючи морозяне повітря, доки не досягли мети: з дикою, жахливою пристрастю в людську плоть встромилися кулі. Кулеметник упав на воза, убитий наповал, але тієї само миті Павло Гаврилович зиркнув ліворуч, обм’як і теж упав на снігове простирадло. Червона пляма просочилася крізь шинель і забарвлювала сніг. Тим часом республіканці атакували, гучними голосами наповнюючи вулицю й перетворюючи колишню тишу в переплетення звукових смуг, що зв’язувались у міцний вузол єдиного крику: «Слава!»

Жовте світло лампи у спальні скидалося на літнє сонце. Якщо прижмуритися, можна було розділити штучне лимонне сяйво електричної лампочки і відсвіти червоного абажура. Але хто дивився широко розплющеними очима, той здатен був побачити лише золотисту із легкою червоною скоринкою кулю, невідомо ким підвішену просто посеред спальні. Здавалось, куля ось-ось обірветься, впаде на підлогу, пропалить дошки, провалиться в підвал будівлі на Олександрівській вулиці, що неподалік від Маріїнського парку, а відтак вгрузне в чорні скиби київської землі, відокремлюючи верхній шар від глини, піску й тонкого щебеню, щоб проникнути в глибини – туди, де покояться мерці, адже тільки вони знають правду про життя…

Павло Гаврилович відпочивав на ліжку, вкритий теплою ковдрою. Нікого поруч не було. На столику – ліки, спирт, бинти. Чай охолов. Годинник відмірював час своїм ритмічним цокотом, схожим на погойдування тіла шамана, що входить у транс: про такого шамана чотири роки тому розповідав пан Артем’єв, який тоді щойно приїхав із Півночі. Плече поболювало. Куля зачепила м’язи лівої руки, розірвала зв’язки, зруйнувавши еластичну тканину трицепсу, й полетіла геть. Після того, як більшовиків відігнали, Болбочан підбіг до Вітка, підвів друга, наполягав, щоб його поклали до шпиталю, але Павло Гаврилович м’яко відмовив своєму давньому приятелеві. Рана неглибока, можна відлежатися вдома, так і Ганні Дмитрівні буде спокійніше, адже тоді вона зможе бачити його щодня. Не варто дарма запалювати жіночий неспокій, а це неодмінно станеться, коли червоні знов обстрілюватимуть лікарняні палати. Хірург зашив рану, офіцера доставили додому, допомогли піднятися на другий поверх і завели у квартиру. Дружина, побачивши пораненого чоловіка, втратила рівновагу, опустилася на стілець, і лише звичайний, рівний голос Павла Гавриловича, який повідомив їй, що поранення не смертельне і все швидко загоїться, зберіг її притомною.