Максим Бутченко - 1918. Місто надій

– Якщо ви гадаєте, що це кінець, то помиляєтеся, – сказав Петлюра, помітивши осудливий погляд Павла Гавриловича.

– Тоді що це?! – не витримав урешті Вітко.

– Це просто черговий день боротьби, – відповів Петлюра, знову схилившись до мапи.

Павло Гаврилович подумав, що він теж борець; він теж готовий кинутись у полум’я, тому що не може відсиджуватися в окопах; він теж воїн, – але де та нитка сенсу, яка утримає все на вазі? Якесь важке, свинцеве відчуття з’явилося у його грудях, немов весь цей потік думок матеріалізувався в металі, а тепер охолонув і тиснув на серце. Так, він не боягуз, але чи варто боротися, коли ставка в грі – сила-силенна людських життів і цілком реально програтися вщент? Де знайти мотиви, достатні для того, щоб переважити звичайну математику: ворогів – тьма, а їх – мало? Тут Петлюра, неначе зрозумівши, що напружене мовчання заважає справі, підняв голову від мапи.

– Ось якщо я зараз скажу, панове, то не помилюсь. Ви гадаєте, що я не боюся? Ні, ще й як боюся! Гадаєте, що не боюся завтрашнього дня? Ох, як боюся! Чи сумніваюсь я у своїх силах? Ще й як! Проте знаю: якщо піддамся немічності й жаху, то не буде кому воювати. Моя війна не руйнує, а творить – ту Україну, яку хочуть у мене забрати. Я просто… Я просто не можу інакше!

Ситуація була така складна, що офіцери мовчки вислухали Петлюру, який на останніх фразах утратив самовладання і став схожий на звичайного собі чоловіка: у його очах хвилювалося море страху, голос затремтів, а обличчя перекосила гримаса болю. Несподівано для себе Вітко підвищив голос:

– Я згоден. Ще не розумію, чому, але згоден. І нехай буде, як буде!

Петлюра ледь усміхнувся йому у відповідь, а Мозоров легенько штовхнув у плече, мовляв, друже, он як тебе пройняло. Вони ще поговорили близько години й урешті вирішили виділити кілька десятків петлюрівських гайдамаків, найбільш боєздатних бійців, і на чолі з Павлом Гавриловичем спорядити двісті п’ятдесят чоловік на оборону Ланцюгового. Коли українські офіцери розходилися, темна рідина вечора вже хлюпотіла за вікном, фарбуючи в димчасті барви невисокі будівлі, жилаві дерева, худі стовпи та випадкових перехожих. Ці останні боязко пропливали пустельними похмурими проспектами, мов риби в темряві, готові за найменшої небезпеки пірнути у глибину провулка й сховатися у мулистих сутінках підворіття.

Павло Гаврилович поквапився за місто, щоб устигнути обладнати місця захисту. Тонкою цівкою до Ланцюгового мосту стікалися солдати, тягнули кулемети, несли набої. Підганяли вози, рубали дерева, щоб наставити частокіл. Мовчазні, втомлені, вони наполегливо працювали аж до опівночі, боячись швидкого нападу. Ця ніч – останнє, що відділяло їх від великої війни.

У той само час до Дніпра з протилежного, слобідського боку підійшов чоловік у чорному. Він став так близько до піщаної лінії берега, що дрібні річкові хвилі покірно лизали його ретельно начищені чоботи, крижаний вітер пристрасно цілував у гладко виголені щоки, холод намагався заморозити рівні вуса, дбайливо пострижені сьогодні вранці. Гострі, злі очі впилися у ледь помітні похилі обриси Києва, котрі зимового вечора можна було розгледіти в сірому сяйві місяця. Перед чоловіком лежало не просто місто, поселення або точка огляду – там, на вершині семи пагорбів, височіла батьківщина нової російської імперії, яку він мав намір відродити, нехай і під червоними стягами. Чоловік марив відновленням імперського порядку: зібрати всі народи, які вважають, що у них є право вибору. Які українці? Яка У.Н.Р. [1] Тогочасне написання ( Прим. ред. ) ? Міф усе це, омана для нестійких умів. Лише суворий порядок під керівництвом Москви – ось справжня мета. Чорний чоловік довго й непорушно роздивлявся далеке місто, доки позад нього червоні командири не почали хухати в долоні, рятуючись від холоду й проклинаючи цю чортову зиму, похід і буржуїв. Тоді з гурту командирів виокремився найхоробріший, худорлявий і високий. Він жваво підійшов до чоловіка на березі.

– Товаришу комдив, дозвольте звернутися. Є повідомлення розвідки, які вимагають вашої уваги. Нам час виступати.

Різкий голос худорлявого зрушив чорний силует. Комдив здригнувся, а тоді, не обертаючись, коротко відповів:

– Справді час. Дійте. Тільки рано-вранці, так надійніше.

Худий командир бадьоро погодився і пішов геть, ведучи за собою інших. На холодному піску залишився весь у чорному Михайло Артемович Муравйов, раніше – капітан російської армії, а нині – командувач групи більшовицьких військ на київському напрямку. Мороз дедалі міцнішав. Навкруги було так тихо, що кожен хрускіт із протилежного боку Дніпра, здавалося, долітав сюди, до ніг Муравйова. Там, на правому березі, пораються, готуються, бояться. Ну й нехай, тим солодшою стане перемога, гучнішим – тріумф. Ніщо не може стримати хід семитисячної Червоної армії, що майже дісталася до своєї цілі.