Марк Виктор Хансен - Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання

Одного вечора, захопившись виступом на церковному обіді, я випадково глянула на чоловіка з атлетичною статурою, що стояв по той бік стола від мене. Дуже гарний чоловік. Мені було цікаво, яка в нього історія.

Коли ми підвелися і попрямували до шведського столу, він став позаду мене і відрекомендувався.

– Добрий день, мене звати Пол, я гість Боба і Гантлі. Приємно познайомитися з новими людьми. Розкажіть про себе. Ви з Колорадо?

Ми розмовляли, сміялися і, безперечно, зацікавили одне одного.

Наступного вечора я отримала імейл від Гантлі. «Пол питає твій номер мобільного. Чи можна його дати?» Я була не просто у захваті – я відчувала щемливий спокій від його характеру і надійності.

Пол одружився зі своїм шкільним коханням після закінчення університету, тож він не мав і гадки про шалений світ побачень і стосунків, який був відомий мені. Він не розумів, як можна грати в ігри, боятися брати на себе зобов’язання і не передзвонити, коли пообіцяв. Останні сім років він опікувався своєю дружиною, яка повільно вмирала від емфіземи 9 9 Захворювання дихальних шляхів. . Його світ кисневих балонів, відділень «швидкої допомоги» і операцій скінчився, коли хвороба її перемогла. В останні свої дні дружина змусила Пола пообіцяти, що він буде жити повноцінним життям, коли її не стане.

Проводячи час із Полом, я знову почала сміятися. Він інстинктивно знав, як зробити так, щоб я почувалася в безпеці, ніколи не порівнював мене зі своєю дружиною і запевняв: «Марто, ти не наступний розділ у моєму житті… ти нова книжка». Він обіймав мене, доки мені не перехоплювало подих, і я відчувала, що ми пов’язані.

Зі свого боку я повертала Пола у світ живих. Разом ми подорожували пішки, іноді полювали, каталися на водних лижах… і побували на весіллі мого племінника. Коли молодята проголошували свої обітниці, я зрозуміла, що глибоко закохалася.

Через півроку з часу нашого знайомства він привів мене на своє молитовне місце на пагорбі.

– У мене не було подібних стосунків. Нам подобається робити ті самі справи, ми хочемо однакового в житті і думаємо однаково. – Він засміявся. – Ти говориш ті слова, які виникають у моїй голові, перш ніж я встигаю їх вимовити. Я не можу уявити свого життя без тебе.

Моє серце зупинилося, коли я опустила погляд на каблучку з діамантом у смарагдовій огранці, яку він надягнув мені на палець. Я повернулася в часі до передбачення своєї подруги чекати того, у кому втілюватимуться всі мої бажання. Пол був для мене більше, ніж споріднена душа, на яку я взагалі могла сподіватися. Він був мені ближчим, ніж сестра-близнючка. Я отримала винагороду за своє довге очікування. Моя радість була безмежною, коли я уявила наше спільне майбутнє.

Я мріяла про захопливу роботу. Звичайно, мені до того ж потрібно було сплачувати рахунки. Але гроші для мене не були на першому місці, відколи я почала працювати касиром квиткової каси в «Midway Airlines». Коли згадали про безкоштовні польоти та проходки для друзів, я відразу погодилася. Навіть не спитала про оплату. Мені було байдуже.

За два дні до мого першого робочого дня я зателефонувала до компанії, щоб уточнити деякі деталі, про які на співбесіді не могла запитати.

– А ця робота прикольна?

– Е-е-е, мабуть, так, – відповів мені спантеличений чоловічий голос.

– Добре, – сказала я. – Я починаю в середу. А які в мене колеги?

– Ну, здебільшого це чоловіки, переважно до тридцяти років, окрім шефині й кількох операторів з опрацювання багажу. Хоча робота не дуже напружена.

– Чудово. Тоді побачимося. До речі, як тебе звати?

– Крейг, – відповів він. – Крейг Фейс.

У середу я з’явилася в штанах кольору хакі й футболці з логотипом компанії. Я отримала бейдж, заповнила документи, а потім моя шефиня Ріц познайомила мене з колегами.

– Твоїм куратором спочатку буде Крейг, – сказала вона. – Ходи за ним слідом і дивися, як він реєструє пасажирів.

Я відразу згадала це ім’я. З цим чоловіком я розмовляла по телефону. І про всяк випадок, якщо він забув, я знову відрекомендувалася.

– Я пам’ятаю тебе, – соромлячись, відповів він. – Це ти хотіла знати, чи прикольна ця робота.

– Винна! – засміялася я.

– Поки що це не прикольна частина, але зачекай, доки ми почнемо зустрічати літаки.