Світлана Талан - Помилка

– Донечко, може, годі спати? – Вероніка крізь сон почула лагідний голос матері. – Уже сонце скоро сяде, а ти все не прокидаєшся.

– Матусю, але ж я вранці додому прийшла. – Дівчина відірвалася від приємних спогадів про шкільний випускний вечір, проте не мала сил розплющити очі.

– Не можна спати на заході сонця, – сказала мати, кинувши на дочку погляд, сповнений любові й ніжності, – голова болітиме.

– Ой, мамо! – незлостиво дорікнула Вероніка. – Ти все зі своїми забобонами! Краще б привітала свою улюблену єдину доньку з успішним закінченням школи.

– А я й хотіла, але тебе не добудишся.

– Справді?! – Вероніка жваво підвелася, сіла на ліжку, обхопила коліна руками. – Я готова!

– Тримай. – Жінка простягнула на долоні сережки.

– Срібні?! Справжнє срібло?! – Вероніка підстрибнула на ліжку від радості. – Мамо, оце так! Яка краса!

Дівчина відкинула вбік ковдру, підбігла до дзеркала на шафі. Швидким умілим рухом наділа сережки, покрутила головою в різні боки. На її свіжому обличчі заграла, засвітилася задоволена усмішка.

– Краса! Спасибі! – сказала вона, підбігла, чмокнула матір у щоку. – А де ти взяла гроші?

– Це сережки твоєї покійної бабусі.

– А… Чому ти їх не носила?

– Носила, поки тебе не було. – Жінка всміхнулася. – А як ти народилася, зняла й заховала, вирішила: як підростеш, тобі подарую. Потім загинув твій тато, важко одній мені було тебе підіймати, побоялася, що десь загублю сережки, а зараз…

– Що зараз? – Дівчина ще раз підбігла до дзеркала, заглянула в нього, крутнулася на п’ятах, і її золотисте пишне світле волосся сколихнулося хвилею й опустилося на худенькі, по-дитячому гострі плечі.

– А тепер ти поїдеш вчитися в місто…

– Щоб стати лікарем! – додала Вероніка.

– Не змогла я тобі купити золоті сережки, ти вже пробач мені, доню. – В очах жінки заблищали сльози, і вона винувато посміхнулася.

– Ну що ти, мамо! – Дівчина обняла матір за плечі, притулилася щокою до її обличчя. – Ти в мене найкраща! Найлюбіша! І ці сережки теж найгарніші! Можна я їх Кірі покажу?

– Іди вже, балакухо! Може, твоя подружка ще спить?

– Розбуджу!

Не встигла Ксенія Петрівна оком змигнути, як дочки і слід прохолов. Жінка зітхнула. Як швидко й невблаганно спливає час! Здавалося, тільки вчора вони з чоловіком милувалися маленьким золотоволосим янголятком у дитячому ліжечку – а вже донька закінчила десять класів. Ксенія Петрівна звела погляд на стіну, де в рамці під склом висів збільшений чорно-білий портрет чоловіка.

Як же вона любила свого Льову! Здавалося, щасливішого за неї не було нікого на світі! Ксенія Петрівна досі не могла зрозуміти, чому молодий агроном Льова не помітив жодної гарної дівчини в їхньому селі, а почав упадати за нею, аж ніяк не красунею, до того ж із бідної сім’ї. Вона закохалася в молодого фахівця відразу, щойно побачила його на колгоспному дворі, але гордість не дозволила їй виказати це. Лев півроку бродив привидом під вікнами Ксенії, поки та не вийшла до нього на перше побачення. Вони одружилися, зігравши весілля коштом колгоспу, а за рік народилася Вероніка.

Ксенія Петрівна, не відриваючи погляду від портрета на стіні, поринула в спогади. Подружжя було шалено щасливе, таке, що Ксенія іноді боялася дихати, щоб не злякати своє щастя – мабуть, відчувала душа, що воно буде недовгим. Тоді здавалося, ніби їхньої радості й любові вистачить не те що до кінця життя, а й ще на одне життя. Але біда входить у дім, не питаючи.

Три роки було Вероніці, коли Лев загинув. Така дурна, така безглузда смерть. У той день була сильна ожеледиця. Щоб доїхати до міста, Лев гальмонув молоковоз, який виїжджав із колгоспного двору. Чоловік побіг назустріч автомобілю, що гальмував, але через крижану кірку на дорозі ніяк не міг зупинитися. Лев добіг до машини, але раптом послизнувся і впав просто під колеса. Він помер у лікарні, не приходячи до тями, і Ксенія не змогла з ним попрощатися…

Жінка важко зітхнула, витерла долонею сльозу, яка тоненькою цівкою потекла по щоці. Як же Вероніка схожа на свого батька! Така сама висока, струнка, худенька, волосся світле, очі такі ж сині, саме сині, а не блакитні, навіть на підборідді маленька ямочка, як у Лева. І характером донька пішла в батька. Здавалося б, уперта, наполеглива, бідова, за словом у кишеню не полізе, а насправді дуже вразлива, ніжна й ласкава. Хороша виросла дівчинка. А як могло бути інакше? Адже Ксенія Петрівна вклала в неї всю ту нерозтрачену любов, яка жила в жінці і після загибелі чоловіка. Тепер дочка збирається їхати в місто за чотириста кілометрів від дому вступати до медичного інституту. І радісно на душі, що донька не залишиться в колгоспі, що гарну професію вибрала, і сумно, що так далеко їде. Вона ж така ще дитина… Як вона там буде сама жити, якщо за своє життя зо три рази була в місті, і то в райцентрі? А як вона, Ксенія, житиме сама, без доньки?..