Світлана Талан - Помилка

– Вода вся википіла, – голос матері вивів Вероніку із задуми.

– Що?! – Дівчина підскочила і впустила з рук картоплину.

– Та що з тобою? Цілий день ходиш як не своя.

– Усе нормально, мамо, усе добре. – Вероніка натягнуто всміхнулася. – Зараз я все зроблю.

– Іди відпочинь. – Мати пильно подивилася на дочку. – Я сама приготую.

Вероніці здавалося, що день тягнеться нескінченно. Іноді так бувало, коли в школі проводили нецікаві уроки, але тоді довгий день скорочувався за рахунок веселих перерв, розчинявся в жартах друзів. Зараз же дівчина була одна, вечір уже наближався, а вона наразі не знала, чи варто їй іти на побачення, чи ні. Рішення прийшло в останній момент. Була за чверть десята вечора, коли Вероніка швидко взула босоніжки й тихенько, щоб не турбувати матір, вислизнула з хати.

Дівчина майже бігла знайомою стежиною. Вона часто оглядалася, немов когось боялася. Незабаром від річки потягло вологою і прохолодою. Вероніка задивилася на темні кострубаті гілки-руки старих верб, які вишикувалися в ряд, неначе вічні вартові річки. Стежка під ногами дівчини плавно розчинилася, переходячи в килим соковитої трави. Пахло береговою м’ятою, росяною конюшиною та ромашкою. Майже мертву тишу порушувало тріскотіння коників у траві. Вероніка зупинилася, віддихалася, прислухалася. Тріщало щось іще. Вона зробила кілька обережних кроків уперед і побачила на березі вогнище. Дим від нього не йшов тонкою цівкою вгору, а розсіювався над річкою, змішавшись із сивим туманом, який пеленою завис над притихлою водою. Біля вогнища навпочіпки сидів Захар. Він помітив Вероніку й помахав їй рукою. Тепер повертатися додому було нерозумно й навіть безглуздо, і Вероніка пішла до багаття.

– Добрий вечір, – сказала вона.

– Добрий, добрий, – усміхнувся Захар. – А я тут м’ясо для шашликів намаринував. Будемо смажити?

– Якщо намаринував, то будемо, – відповіла дівчина.

– Умієш шашлики готувати?

– Ні.

– Ну і правильно! Шашлики мають готувати чоловіки. Не жіноча це справа, – сказав Захар і взявся діставати зі скляної банки шматочки м’яса. Вправними рухами він нанизав їх на шампури, які примостив на заздалегідь приготовані рогачі з палиць.

Вероніка з подивом для себе відзначила, що їй зовсім не страшно бути наодинці з цією людиною. Вони розговорилися. Захар розповів, що викупив будівлю колишнього садочка під швейне виробництво.

– Тут, у вашому селі, буде кооператив із пошиття джинсового одягу, – пояснив він. – За два тижні зробимо ремонт, потім завеземо обладнання, тканини, наберемо штат – і буде такий собі міні-завод.

– А де ти стільки швачок набереш? У нашому селі тільки тітка Дуся добре шиє.

Захар розсміявся.

– Знайдемо і навчимо!

Вероніка їла шашлик удруге в житті. Уперше було тоді, коли вони з Кірою взяли кілька шматочків солоної свинини з банки, вимочили та засмажили на палицях у дворі. Але те, що приготував Захар, було чимось незвичайним.

Вони поїли м’ясо, забруднилися й побігли до річки вмиватися й мити руки. Вероніка залишила босоніжки на піску й пішла по воді. Приємна прохолода лоскотала ноги. Захар ішов поруч. Раптом він зупинився.

– Стій! Не ворушись! – сказав таємничо, і Вероніка завмерла на місці. Він склав долоні човником, опустив їх у воду.

– Дивись, що в мене в руках, – мовив майже пошепки.

Вероніка побачила, як у його долонях гойдається відображення яскравої зірочки.

– Ой! Яке диво! – захоплено сказала вона. – Дай мені потримати!

– Тримай! Я тобі її дарую!

Вероніка піднесла свої руки під його, і блискуче відображення заграло в її долонях.

– Тобі ніхто не дарував зірок? – запитав він.

– Ні.

– Це тобі мій перший подарунок.

– І як же я заберу його додому?

– Облиш. – Захар ніжно взяв її руки у свої. – Я тобі ще подарую.

Вероніка стояла перед ним і дивилася вже без страху й переляку. Вони потягнулися одне до одного, і його губи торкнулися її гарячих губ. Почуття тихої радості теплою хвилею розлилося дівочим тілом. Другий поцілунок був іще полум’янішим і гарячішим. Вони цілувалися, стоячи по коліна у воді. Вероніка вся віддалася п’янкому зачаруванню й не протестувала, коли його сильні руки ніжно погладили шию, опустилися нижче, пройшлися по грудях. Здавалося, вона вже в нереальному, казковому, незвіданому світі, де є тільки двоє: вона і Захар…

Вероніка сиділа над підручниками, готуючись до вступних іспитів, хоча перед очима були не скупі й нудні формули, теореми й правила, а образ Захара. Від однієї думки про нього в дівчини приємно щеміло серце, а по тілу котилася хвиля тепла й радості. Тепер у її житті був він, єдиний, милий, коханий. Вероніка, щоб мати нічого не запідозрила, ходила на побачення через день. Якби мама дізналася про зв’язок із чоловіком, який доросліший за Вероніку на десять років, то відразу б наклала табу на їхні зустрічі. А дівчина так страшилася злякати своє щастя, що часом боялася дихати, не те що поділитися з кимось. Звичайно, вона могла помиритися з Кірою, але тоді довелося б розкрити їй свою таємницю. А Вероніці понад усе не хотілося, щоб хтось іще був у тому світі, де існували вона і її Захар.