Євгенія Кужавська - Зеров. Поховальний промовець

«Сімдесят четверте! Сімдесят четверте Перехрестя Києва!» – стукотіло у скронях Марка. Не так уже багато знудженних днів, задушливих ночей. Відійшов на безпечну відстань, звернув у провулок, повернувся. Не варто наближатися. Краще, якщо Перехресник узагалі не здогадуватиметься про твоє існування, принаймні спочатку. Врешті-решт, Зустріч – це початок відліку. Час починає спливати надто швидко, просочується крізь пальці.

Сірий плащ Перехресника майорів попереду наче стяг. Марко не йшов – летів над землею. Цікаво, хто він? Якийсь учений? Хода розмірена, однак не повільна. Хода людини, що цінує час. Майже наздогнав, пішов спокійніше. Розглядав перехожих, повз яких проходив його Перехресник. Скоротив відстань до кількох кроків, намагаючись детально розгледіти того, хто сонцем світився для нього. Світився, але не засліплював. Серце вистукувало переможний марш.

Соля відстукала мажорну мелодію каблучками, підіймаючись сходами до дверей будинку. Вона вже встигла вивчити вулиці, які трикутником обіймали їхній будинок – Паньківська перехрестям єдналась з Микільсько- Ботанічною, яка простягалась до Тарасівської. Обійшовши кілька разів трикутник, Соля втратила до нього інтерес. Її тягнуло далі, у центр, у тихий затишок Золотоворітського скверу, чистий простір Рейтарської, до дивної брами, що її встигла помітити в день знайомства з містом.

Пані Вікторія була зайнята зранку – прибула клієнтка. Темнокоса, з пишною зачіскою, тонкими руками. Соля бачила її у вузьку щілину ледь відчинених дверей. Господиня наказала їй вишивати, однак набагато цікавіше було вслухатися в неголосні розмови двох жінок, зайнятих сакральною жіночою магією – створенням сукні.

– Згубили більшу частину багажу, – бідкалась клієнтка.

Пані Вікторія короткими репліками відрізала співчуття з великого сувою гарних манер. Рівненько кріпила їх до сумної розповіді відвідувачки, додавала мережива здивовано зведених брів та емоційних вигуків. Ох-ох, що ви кажете!

– Що сталося з містом? Ми або чекаємо обстрілу, або вже дочекались.

На думку Солі, пані Вікторія перебільшувала. Новоприбула киянка зітхала і говорила:

– Зовсім малі, старшій, Марині, ще нема трьох років.

«Певно, діти», – здогадувалась Соля. Наставниця чаклувала із сантиметровою стрічкою, ковзала навколо жінки, її білі ніжні руки танцювали то вздовж рукавів, то на рівні талії. Рвучко схилялась над столом, записувала. Відкидала пасмо волосся з лоба, і у здивуванні Соля відчувала, як трояндовий аромат розквітає у домі, знов наповнює все собою, певно, заповзає під капелюхи, що цвітуть на дереві. Чи відчуває цей аромат гостя?

– Віро, все налагодиться, повірте мені. Я глибоко поважаю вашого чоловіка. Упевнена, він привіз родину до Києва, бо вважав це правильним рішенням.

«Цікаво, якого це чоловіка вона “глибоко поважає”», – подумалось Солі.

– О, ваші б слова… Він зав’яз у тих шрифтах, як павук у павутині, щось сплітає, ночує в типографії, бо ввечері страшно вертатись додому. Життя тут нестерпне, стільки люду, сміття не прибирається з вулиць. Ввечері нема сподівань на ліхтарі, хіба на вікна будинків, однак їх так зашторюють, ніби світло тут – найкоштовніша розкіш.

– Коли вимикають електрику, так і є, – сумно усміхнулась пані Вікторія.

Далі розмова увійшла у звичну колію теревень про театр, який так чи інакше ставав центром базікань усіх клієнток пані Вікторії. Невже в цьому місті жінки шили собі одяг лиш для тетральних лож?

– Хіба ж це поганий привід для сукні? – дивувалась пані Вікторія.

Соля мовчки знизувала плечима.

– Колись відведу тебе. Зрозумієш, що заради того театру, що зараз у Києві, жінки шиють сукні, а чоловіки беруть штурмом місто.

– Хіба в Києві лиш один театр? – питала Соля сто років тому, до того, як уперше побачила на сцені акторів Садовського.

– Один, у який я тебе відведу. Інші відвідаєш за власним бажанням.

За кілька місяців Соля, перетворившись на бувалу театралку, переповідала відомі київські легенди охочим сміятися над її історіями про той, єдиний театр пані Вікторії. В історіях фігурував театральний критик Симон Петлюра, що писав статті-дифірамби акторам, а ще – гетьманський автомобіль, що забирав керівника театру просто з репетиції, – Садовський мав показати гетьману, як правильно тримати булаву. Слухала плітки про юних балерин зі школи на Прорізній і «Молодий театр», який працював у приміщенні танцювальної школи. Сміялась над байками про «Інтимний театр», що заінтригував першими афішами – кияни очікували чогось непристойно-пікантного, натомість виявилось, що організатори мали на увазі особливу інтимну атмосферу для інтелектуальної розмови між глядачами та акторами.