Євгенія Кужавська - Зеров. Поховальний промовець

– Це була гарна промова, – мовив Марко, коли вони повертались із кладовища.

– Я використав твою метафору. Про бій під Термопілами, – мовив Микола.

– Вона не моя. Але метафора й справді гарна.

Натовп поволі рідшав і розтікався вулицями. Микола намагався не думати про свої, тепер зовсім спорожнілі, старші класи. Марко перервав потік його думок, промовивши:

– Змушений вас залишити, Микола Костьовичу. Дякую за те, що дозволили розділити з вами цей шлях. Сподіваюсь, ви не відмовитесь від мого супроводу, якось… при нагоді?

Микола трохи здивовано поглянув на учня, не розуміючи, про що він. Але відповів:

– Звичайно, буду радий.

Якийсь дивний блиск ураз спалахнув в очах Марка, який кинув дзвінку репліку в небо, що враз ніби посвітлішало:

– Що ж, до зустрічі!

– До зустрічі.

Хлопець рвучко розвернувся і майнув геть, гублячись за спинами перехожих. Микола послав погляд йому навздогін і повільно рушив вулицею.

Висока струнка дівчина в темному пальто якраз намагалась обійти аж надто непривабливу калюжу з чорним місивом багна. Марко зупинився по інший бік від перешкоди і з викликом поглянув на неї. Дівчина спершу знітилась під його поглядом, потім роздратування увиразнило тонкі риси її обличчя.

Марко вступив у діалог першим:

– Я – учень Миколи Костьовича Зерова, – спокійно мовив він, – ви ж, напевне, його тут шукаєте?

– Не розумію, до чого… – здивовано почала вона.

– Микола Костьович зустрів приятелів по дорозі, вони планували завітати до когось із них – пом’янути полеглих. Ви ще встигнете їх наздогнати, – насмішкувато відрізав він.

Рум’янець пишними мальвами розцвів на щоках дівчини.

– Ви з кимось сплутали мене, – спокійно мовила вона.

Різко розвернувшись, рушила геть, а Марко лишився проводжати поглядом її струнку постать. Соня. Бісова Навсікая.

– Добре, що хоч встиг, – кинув крізь зуби слова просто в багнюку.

І розсміявся, тихим переможним сміхом.

Соля очима пила густу вранішню прохолоду міста. Бігла. Підбори ледь чутно постукували у якійсь дивній тиші, яка була не властива Києву. Солодкаві травневі ранки зазвичай були сповнені звуками. Льняна сукня обціловувала ноги. Коси пломеніли чорним на фоні світлих рукавів. Бігла.

– Ти не встигнеш, – говорив малий шмаркач.

– Дивись, аби ти встиг.

Бігла. Мов безтілесна, пролітала повз людей і будинки, дерева і машини. Найболячіше було те, що малому шмаркачеві нікуди було поспішати. Принаймні не сьогодні. Сьогодні його Перехресник був у безпеці. Можливо, колись Соля, захлинаючись від розпуки і помсти, теж кидатиме йому в обличчя:

– Ти не встигнеш.

Це і є їхнє головне завдання – встигати. Попереджати неминуче і невідворотне, відтягувати останній час. Кажуть, спочатку встигати зовсім просто. Київ мовчки спостерігав за нею, ніби насміхався. Таким холодним він не був, коли вона вперше оглядала його вулиці з високого сидіння фаетону. Тоді їй нікуди було поспішати. Колись у розмові з нею пан професор Микола Зеров назве Київ 1917 року витонченим містом, навіть елегантним містом.

Того року вона вперше побачить Київ.

Упившись квітневими променями сонця, похитуючись, фаетон зупинився біля будинку з примхливо-візерунковою вивіскою «Магазин дамских нарядов A la ville de Paris ». Манірна панна у приголомшливій сукні і капелюшку вінчала вивіску. Соля ступила на тротуар, помахом руки відпустила візника, ковзнула долонею по металу дверної ручки.

– Я на твоєму місці туди не заходила б.

Медові інтонації, голос жіночий, незнайомий.

– Це ж чому?

– У власниці зовсім немає смаку.

– Смак – це дуже суб’єктивно, хіба ні? – скопіювала інтонацію своєї співрозмовниці Соля.

Вона не озиралась, не хотіла. Чекала поки нахабна незнайомка сама ступить в поле зору.

– Я думала, тебе хоч вивіска налякає.

– Вона мені подобається.

– Отже, усе ще гірше, ніж я собі уявляла. Стара Геста зовсім втратила розум, якщо почала випускати на Перехрестя таких упертих ослиць.

Соля, примружившись, озирнулась. Здивувалась перш за все тому, що фаетон, який вона відпустила, стовбичив на вулиці просто перед нею. Скептично глянула на візника, той у відповідь лише мовчки знизав плечима, ледь помітно ковзнув поглядом у бік жінки, що стояла поряд.

Невисока, тендітна. Соля не могла дозволити собі витріщатись на неї кілька хвилин, лиш вихопила за мить силует, тонку лінію вуст і химерні обриси капелюшка.