Володимир Лис: Обітниця

– Богдане, – сказала Віка. – Сходіть хоча б у душ, а потім я принесу вам чаю з пундиками. Ви ж іще не забули, які смачні пундички вміє пекти Марійка?

– Не забув, – сказав Богдан. – Але я справді так добре пообідав зі своїм другом, що й вечеряти не хочеться.

– Ваша справа, – відказала Віка. – Знайте: те, що сталося – сталося. Хоч я вас розумію.

– Нічого ти не розумієш, дівчинко, – вимовив Богдан.

– Можливо…

Віка рушила до дверей, що вели до іншої кімнати, промовила перед тим:

– А я тепер буду вашою сусідкою. Можете приходити в гості. Замка ще не вставили.

З тим і зникла. Підлітком-дівчиськом вона то дивилася на Богдана захопливими очима, то йоршилася й кидала в’їдливі словечка, то сміялася й казала, що от підросте і вчинить «шкандаль»: відіб’є в старшої сестри чоловіка. Коли Богдан удруге почув ці слова, схопив за плечі, перегнув через коліно й двічі добряче вдарив по дупці. Віка не обурилася, не закричала, а коли він відпустив, подивилася на нього відверто несмішливо.

– Дякую. Може, ще?

– Зараз я скажу Марічці, – пообіцяв Богдан, – хай вона тебе провчить, погане дівчисько.

Віка впала картинно на коліна. Простягла до нього руки.

– Не робіть цього, прошу вас, великий старший брате. А то вона справді відправить мене в наше глухезне село. І вам буде гірко й соромно, коли я стану зовсім пропащою.

– Ваше село не таке вже й глухезне, – сказав Богдан. – І всього за десять кілометрів од Лучеська. А от вітер із голови час випускати, бо поки що ти справді погане дівчисько.

– Уже відчиняю вуха, великий старший брате, – вона не змінила насмішкуватого тону.

…«Погане дівчисько», якому тепер було двадцять три роки, прийшло до нього вночі, коли Богдан уже спав. До того він таки прийняв душ, його ще раз запросили на вечерю – притому Олесь, який сказав, що їм таки треба поговорити, і ліпше це зробити відразу, тож багато чого проясниться. Богдан послав його під три чорти, відтак спокійніше додав, що Настуні він їм не віддасть, а жити в цім будинку його покликала Марія. І колись, і тепер.

Почув у відповідь:

– Я не заперечував, коли Марійка про це сказала.

Богдан відчув, що йому не хочеться ні вдумливо відповідати, ні бити пику його наступникові на подружньому ложі Марійки. Треба було лишитися ночувати в Андрія. А потім уже заявитися і пред’являти права на доньку. Так, йому не хотілося сюди йти, зустрічатися з Марією і її чоловіком. Але прагнув побачити Настуню. Ці два суперечливі бажання творили сумбур у голові, і все ж він пішов. Хміль од випитого вина у нього вивітрився. То було лиш сухе вино. І воно не могло гнати його сюди. У його наплічнику лежать подарунки для доньки: куплений вже в Лучеську пухнастий светрик (він сказав продавчині, що дівчинці одинадцятий рік), книжки із серії «Шкільна бібліотека», виліплена ним дівчина й подарована Андрієм картина.

Віка принесла котлети, чай, пундики і пиріжки з повидлом та нарізаний дрібними скибочками сир. Він кволо відмовився. Сказав, що не їстиме.

– Хоч зі мною посидьте, – сказала Віка.

– Я хочу спати, – сказав Богдан.

Але заснути довго не зміг. Віка за стіною щось наспівувала. Кудись виходила (вечеряти з тими двома?) і вернулася. Марія до нього не зайшла. А чого б, власне, мала? Богдан гнав отару думок до провалля, скидав їх униз, але на зміну приходили інші. «Якщо мені когось треба не набити, а вбити, то зрадницю, яку я, здається, не можу прогнати з голови, – подумав Богдан. – Убити або зґвалтувати… Або те й друге. Хоча ні того, ні того ти, чоловіче, не зробиш. Смішно і безглуздо було б знову сідати до в’язниці після відновлення справедливості. Ти слабак, чоловіче. Турміянин, як виявляється, каже баба Гафія, тільки зі своєї персональної тюрми. Треба ждати від Всевишнього помилування за це ув’язнення».

І все ж він заснув. І вві сні не чув, як відчиняються двері до його тимчасової оселі. А прокинувся од дотику гарячого жіночого тіла. Ще майнуло підсвідоме: «Марійка?» Але то була Віка. Вона обплела його шию руками і припала вустами до його губ. Богдан хотів її відштовхнути й не зміг. Відчув, що йому хочеться Віки. А може, й не Віки, а просто жінки. Ще встигла майнути думка: «Може, вона задумала це як зґвалтування, це хитра провокація…» Але думку заглушила пристрасть. Ще подумав, що вона ж сама прийшла. Хотів відштовхнути Віку – і не зміг.

– Мовчи, – прошептала Віка. – Розбудиш Назарчика, він щойно заснув.

Так, уже кохаючи «погане дівчисько», він дізнався, як звати сина його колишньої дружини й теперішнього її чоловіка. За вікном будинку, де він досі кохав тільки ту, яку колись любив над усе на світі, пливла у безвість осіння ніч. Ледь-ледь просочувалося крізь штори світло. Неподалік, через дві вулиці, височів над Старим містом замок. У замку колись кохали своїх княгинь справжні князі. Кажуть, що десь у стіні була замурована, за її згодою, інша жінка, аби замок стояв міцно й довго. Щоб дізнатися, де саме стоїть жіночий кістяк, треба розібрати всі замкові мури. Але це неможливо, а в двадцятому столітті замкові стіни не змогли підірвати навіть солідною дозою вибухівки…