Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Стояв у дворі і грав на гуслях. Його не проганяли дворові, бо скоморохам дозволялося у ці дні грати в Луцьку. Перехожі пани й підпанки кидали дрібні монети на струни.

Арсен грав, і у дверях будинку нарешті стала-таки дівчина в шалевій хустині.

Стояла, нерішуча, на порозі, захоплено дивилася на гусляра, радісно яскріли її очі. Дивна туга огорнула була її, коли покинула базар, хотіла повернутися і ще раз глянути на чорновусого ватажка скоморохів, та не посміла, а його погляд біг за нею, розсотувався чорною стрічкою, і якби вернулась і пішла по ній… то втекла б, втекла від того, що чекає її у батьківському домі, і хай діється тоді Божа воля… Зі скоморохом? А може, то її лицар? Не можна, не можна… Уперше в житті солодка млість і жадання сповили спекотою її тіло: вернутися, утекти, утекти… Безвольна й сумна лежала, втопивши обличчя у подушку, і ввижалися їй бліді, порожні очі нелюба, й обпікав її карий погляд красеня. І враз почула гомін струн…

Одну тільки мить стояла Орися на порозі, рвонулась з місця, підбігла.

– Чого ти тут?..

Арсен опустив гуслі, монети посипались долу, він спитав:

– Ти справді боярівна, Орисю?

– Яке тобі діло, гусляре, до того… Я ж вийшла. Ходім…

– На край світу?

– А де він?

Вони пішли поруч глибокою вузькою вуличкою, з берегів нависали снігові намети і сипався на червоні ружі сивий іній, срібні голки домережували узори барвистої хустки, чіплялися брів, пахучих щік дівчини; тиша над замерзлим Стиром хрустко ламалася, скрадливо потріскувала, по льоду бігла змійкою поземка.

– Ти була малою ще… Чи пам'ятаєш скоморохів у вашому дворі в Рогатині?

– Пам'ятаю… То був ти?

– Я… А тебе я не бачив… Яка ти гарна!

– Красеню… То був ти…

Куди ми йдемо? Ходім… Лід твердий, не проламається… Верби в білих китицях нагнулися, примерзли гіллям до снігу… Ходім. Лунко дуднить лід, а у Гнідаві церква, там священик до вечірні готується, він тепер має час… Тут, край світу, дівчино, на Стирі. Тут, боярівно… Скомороше, скомороше, вузький наш світ… Тихо як. Надуте вороння бовваніє на кучугурах… Я самотня, гусляре, мене заміж готують, а у священика в Гнідаві в цю мить вільна хвилина… Я не бачив, Орисю, вродливішої за тебе, може, не тут край світу, хто б нас найшов… А батько як?.. А побратими?.. Кряче зловісний крук на дубі за Стиром, ми вже посередині ріки… Чому я боярівна? Чому я скоморох?

– Вертатися треба, Арсене…

– І – назавжди?

– Хто знає…

– Я поцілую тебе.

– Поцілуй. Легенько так. Не зрани задуже. Щоб не боліло потім…

Вихопилась з його обіймів і побігла швидка, не оглядаючись. Хрустіла й ламалася на друзки тиша, ще почула Орися, як закричав їй услід Арсен:

– Вернись, вернись!.. Ні, я не вмру, не вмру, поки…

А решта слів замерзли на льоду.

Свидригайло повернувся з руського боярського стану зібраний і рішучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогодні Вітовт на останній раді конгресу повідомить монархів про свою готовність прийняти з рук повелителя urbis et orbis [7] Міста і світу (латин.). , короля чеського й угорського, римського імператора Сигізмунда корону. Тож недарма Ягайло вчора у ласкавому посланні, писаному рукою краківського єпископа Олесницького, обіцяв Свидригайлові Поділля. Не буде йому відповіді – сам візьме, як прийде пора. Недарма і Вітовт переслав бочівку мальвазії – найкращого грецького вина! Спасибі, вино вип'є… Хай отримує Вітовт корону і відірве Литву від Польщі для своїх нащадків – не має Вітовт синів, а йому вісімдесят. Умре з Божою поміччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.

Князь зняв із себе шолом, панцир, кубрак, хоч під камінним склепінням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у лляній сорочці, сів на стілець біля каміна.

«Коли коронують Вітовта, – думав, – нині, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, які тепер так сторожко зирять за мною, увійду у Владичу вежу, а звідти битим шляхом до Вільнюса і Тракая. Хай радять нині, я ж даю руським боярам бенкет».

Сиве волосся, скуйовджене під шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливі язики полум'я вряди-годи вихоплюються назовні, облизуючи черінь, і освітлюють короткими зблисками майолікові кахлі з зображенням битв, учт, з ликами лицарів та князів.

Креденсери у сусідній залі накривають столи до бенкету; Свидригайло попиває з кухля гарячу мальвазію, котру зволив прислати великий князь, легкий хміль розворушує уяву, будить у шістдесятирічного князя спогади.