Юрій Мушкетик - Дороги, які нас вибирають

Нагадаємо ще раз, що наша доба – доба переходу від давньоєгипетського плуга та ціпа до трактора та комбайна, дерев’яної ручки із залізним пером та чорнильниці до комп’ютера, й спробуємо відмітити те, що мінялося в самій людині та її психології, світовідчуванні, трибі самого життя; переходу від страхів, так би мовити, напів поетичних – відьом, домовиків, чортів, та спричинених природними чинниками – неврожаями, повенями, сараною, до страхів глобальних, породжених діяльністю самої людини – радіацією, СНІДом; переходу від конфліктів локальних, поміж окремими державами, до конфліктів політичних систем, які підкорили собі цілі континенти, до спроб викорчувати пам’яті цілих народів, як то сталося з моїм народом, українським. А які ж то були люди, які звичаї, які моральні цінності несли в собі!

Я народився тоді, коли ще вільно плинув Дніпро, коли з галасом, голяка, вибігали під теплий літній дощ («роси, роси, дощику, ярину») діти, і в їхніх матерів не кругліли від жаху очі, що дощ той отруйний, коли купували городину, не запитуючи, звідки вона, коли ще по садках лунали пісні солов’їв, а в небі – жайворів. Сказати б, народився в щасливий вік, але віків для людей не буває щасливих, бо люди самі творять власні життя із власних недосконалостей, варто тільки пригадати тридцяти третій та тридцяти сьомий роки нашого віку – мого дитинства.

Я народився в селі, яке називалося Веркиївка – від давнього засновника, чиє ім’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нині перекрутилося у Вертіївку, що має означати, буцім наш предок був Вертій (крутій), вперше така назва з’явилася за моєї юності на станції – «Вертеевка», її почепив після війни якийсь дурноверхий перевертень, а далі інший перевертень перехопив назву на село. Поблизу від Веркиївки («Вертеевки»), хоч і на іншій залізничній гілці – під кутом до нас – була станція Крути, і я не знав, яка трагедія там відбулася, про це наші батьки, сусіди мовчали мертво (а може, й навмисно забули), я ловив в’юнів у болоті Лисянському, яке поміж нашим селом та Заньками, й не знав, що оті потемнілі цеглини – з будинку Юрія Лисянського, великого мореплавця, який разом з Крузерштерном – «первые русские мореплаватели» (це з радянських енциклопедій) – обійшли на кораблях земну кулю, та й про Заньковецьку ніхто ніколи нічого не розповідав; я жив в українському селі, розмовляв українською мовою (діалектом), але, власне, не знав, що я українець, натомість вичитував з підручників про те, що ми всі «совєтскіє», живемо на світі завдяки братньому російському народові, а Україна існує, бо є Росія; ми, хлопчаки, також цим не вельми переймалися. Ми не були синами вільної землі, а такими собі нужденними хазяйчиками, жили в іншому світі, – пасли худобу, носили з лісу паливо (соснові шпильки-«колючки»), орали колгоспне поле, але оте, про «братній російський народ» і «лучшіє в міре», було для нас істиною і як же важко ми пізніше добувалися до власного коріння, продираючись через щось у собі. Ми тоді не знали, що це споконвічна наша земля, що наші предки полювали тут звіра, сіяли просо, ставили важкі зруби хат, курили смолу, мочили коноплі – і все це на власну потребу. Я не звинувачую нікого – ні своїх батьків, ні вчителів, ні дядьків, з якими працював у колгоспі, в тому, що вони мені нічого не розповідали про наших видатних предків і про ті лихоліття. Моїх учителів навчали так само, як і мене, а дядьки бачили на власні очі, як забирав НКВД їхніх сусідів, членів «Просвіти», колишніх партизанів, декотрі з-поміж них були вписані в Книгу героїв громадянської війни, декотрі – нагороджені орденами Бойового червоного прапора, і як ті люди зникали назавжди, а ті, що поверталися, ставали німаками. Що вони могли розказати!

У моєму класі навчалася дочка командира партизанського загону Петра Маруні, його ім’я було вписане у Книгу героїв громадянської війни. Його десь в середині тридцятих узяв «до себе в гості» НКВД, він вийшов звідти і вже ніколи ні з ким не водив ніякого знайомства й просто не розмовляв. Сидів за високим парканом, мав добрий дім (перевіз до революції попову хату), розкішний сад, пасіку й не хотів знати людей. Жив нелюдом, зиркав з-під лоба.

У Книгу героїв громадянської війни село було вписано червоними літерами, так зване перше збройне протистояння проти німців та гетьманців, починалося саме тут, у наших лісах, у Пасічному, саме туди з мандатом Троцького приїхав червоний командир Микола Григорович Кропив’янський і заснував там загін і штаб загонів («маленька» неточність в радянській історіографії, згідно з якою мандат від Леніна привіз Щорс), дядьки знали про це й мовчки дивилися на картину в сільському клубі, на якій Ленін давав вказівки Щорсові на поїздку в те саме Пасічне та на заснування штабу. Дядьки знали, що й командиром першої української радянської дивізії був Кропив’янський, а не Щорс, але теж мовчали. Вони мовчали, як могила. Мовчали й тоді (це було в іншому селі – Обичеві, теж на Чернігівщині, де якийсь час вчителював мій батько, пізно, вже майже в сорокарічному віці закінчивши Ніжинський педінститут, і де якийсь час ми жили), коли в «Деснянській правді» було опубліковано статтю про жителя села Обичева, колишнього червоного партизана, а потім завідувача сільгоспвідділу області, Реву, буцімто він – куркуль, підпоміщик, в Обичеві стоїть його маєток і там проживає його мати, колишня пані Рева. Приїжджі енкаведисти зігнали до сільбуду людей, і молодий учитель, вивчений Ревою на власний кошт, вичитував з газети про свого благодійника та ворога народу Реву, котрий «труїв колгоспну худобу» та «гноїв народне зерно», а також про його матір, стару «пані» Ревиху, а з вікна сільбуду було видно стару-престару перехняблену хату, по подвір’ї якої дибала зігнута до землі важкою працею бабуся (такої зігнутої людини – вона спиралася на дві коротенькі карлючки й дивилася в землю – мені більше ніколи не доводилося бачити). Люди мовчали. Це було страшне мовчання. Вони відали, що нічим Реві не допоможеш, а своїх дітей посиротять. Сьогодні можна звинуватити їх у колаборанстві, і нас, тодішніх малюків, також, бо ми шмигали під ногами дорослих і жирували, реготілися. Мовчали й партизанські побратими Реви, які в кожен приїзд посадового товариша сходилися на його подвір’ї і варили в саду польову кашу, по-нашому – гартаначку, співали «партізан перельотная птіца» та «по долінам і по взгорьям»; взагалі і Рева і його дружина були вельми гостинними людьми, жили надзвичайно скромно, про що розповідали ті, хто побував у них на квартирі в Чернігові, їх поважали й любили.