Останній розділ «Жмут спогадів: принагідні записи з різних років» написав Ю. Мушкетик уже на схилі літ – у 90-ті та пізніше – це окремі описи, замальовки, зауваги, міркування з різних царин життя і творчості – філософські чи фахові, історичні чи інтимні, саркастичні чи ліричні, але щирі, відверті, що йдуть від душі. Вони позначені дещо елегійним тоном, досвідом уже немолодої людини, яка пізнала світ і чітко бачить його темні сторони, що викликають песимістичне налаштування, надто через проблеми в розвитку країни, за що дуже вболівав батько. Притаманний йому в юності, та й певною мірою згодом ідеалізм тут розбивається об сувору правду життя, адже в людях намішано різного – негідна людина може бути гарним письменником, а кращий друг зрадити під тиском обставин. Чимало в батька і роздумів про українську історію, її очільників. У їх основі лежать вельми ґрунтовні знання Ю. Мушкетика з української та іноземної історії, адже, пишучи свої історичні романи, він місяцями просиджував у бібліотеках та архівах, і вже в ті часи знав і розумів більше, ніж інші про роль Росії (СРСР) в лихоліттях українців. Та й узагалі був енциклопедистом, цікавився розмаїтими теренами знань, багато читав, зазвичай я бачила його за робочим столом чи за книгою. У радянські часи перечитав навіть журнал «Химия и жизнь», який виписувала моя матір, хімік за фахом, тоді там друкували чимало популярних матеріалів.
Одну з прикінцевих оповідок присвячено письменнику і критику Анатолію Шевченку, і ще дві – його геніальному тезці, батьковому кумиру, улюбленцю, учителю, дороговказу в житті та творчості Тарасу Шевченку, який був для нього мірою порядності та сенсу життя, і до якого за цими та іншими якостями не дорівнявся жоден із великих митців ані минулого, ані сучасності. Тому Ю. Мушкетик понад усе цінував відданість і любов до свого краю, патріотизм, чесність і безкомпромісність, і рівнявся на ці цінності, хоча б намагався у своїх творах, публіцистиці, виступах та ін. Принаймні він ніколи не був, так би мовити, гібридним, якими бувають деякі людиноподібні, а щирим, чистим і наївним, і неймовірно справжнім, як природа, яка нас оточує і яку він так любив. І совісливим, хоча совість нині не в ціні.
Батько вірив у долю і вона, либонь, любила його. Талановитий і працьовитий, він уперто йшов до своєї мети – робити все, що може, для свого народу, писати твори, пробуджувати свідомість, учити любити Україну. І завдяки згаданим якостям і ще – гнучкості, життєвій мудрості досяг і значних посад, і прижиттєвої слави, у книзі йдеться про те, як він винахідливо «перегравав» цензорів і начальників. Не був кар’єристом, однак мав амбіції, хоча й пише у вірші-епіграфі до книги, що не досяг багато, це не перебільшення, радше, данина гіпертрофованій скромності. І певна річ, мав, як і кожен, свої людські вади, про що з жалем згадує у книзі.
Сподіваюся, книга спогадів дасть змогу глибше зрозуміти авторський образ і сутність творів Юрія Мушкетика, стане для читачів, особливо молодих, зрізом доби, нині малознаної, надто в нашому технізованому світі, що відійшла в минуле. Натомість проголошені у книзі цінності є загальнолюдськими, тож мають і надалі слугувати людству, яке без них приречене на занепад.
Леся Мушкетик
Дороги, які нас вибирають
Сорок років тому
З зеленим чемоданом у руці
Та десяткою в кишені
Я приїхав до цього міста.
Рано-вранці
Пив воду просто зі шланга,
З якого молода двірничка
Поливала асфальт,
Пив воду і сміявся
І забирав у двірнички шланг та дві жарини,
Які горіли в її очах.
Я сміявся й думав,
Що звершу щось велике
І що зустріну кохання,
Якого ще не зустрічав ніхто.
З того нічого не збулося,
Але якби все почалося знову,
Я так само попросив би напитися води
З того самого шланга.
А потім сів би на чемодан
І міцно-міцно задумався.
1988 р.
Мій життєвий шлях вельми звичайний: ані великих звершень, ані підлоти. Типовий шлях людини, народженої наприкінці двадцятих років. Голод пам’ятаю погано, до репресій тридцятих та до війни ще не до ріс й писати про це не маю потреби. То більше найважливіші моменти, думки, почування повкладав у власні твори, а от біографії моїх батьків, дідів, надто козацького роду моєї матері, особливі. То був рід рясного дерева, нині таких родів немає, й через це, здається, варто хоч куцо його списати на папір. Чимало з того я порозкидав по своїх творах, тепер каюся, що не приберіг (не сподівався, що наступить такий час), не виклав одним плином, одним потоком – документальним романом. Тож означу його бодай окремими віхами, штрихами, бо ж таких родів нині майже не лишилося.
Читать дальше