Тосикадзу Кавагути - Доки кава не охолоне

Це правило діяло в більшості відомих Фуміко історій про подорожі в часі, тому вона вірила, що змінивши минуле, можна змінити й теперішнє. Саме тому хотіла повернутися в минулий тиждень, щоб почати все заново… На жаль, цій мрії не судилося здійснитися.

Фуміко жадала вичерпного пояснення, чому існувало це безглузде правило, згідно з яким жодні її дії в минулому не змінять теперішнього. Та єдине пояснення, яке надала їй Казу, – тому що це правило. Вона не назвала причину лише для того, аби подражнити? Чи це було якесь складне поняття, пояснити яке Казу не могла? А може… це просто було правило. Мабуть, Казу й сама не знала причини. Її байдужний вираз обличчя, схоже, свідчив саме про це.

Здавалося, Гіраї тішив розчарований вигляд Фуміко.

– Не пощастило, – сказала вона, задоволено видихаючи хмарку диму.

Гіраї вигадала цю фразу ще тоді, коли Фуміко почала розповідати свою історію, і нетерпляче чекала нагоди її озвучити.

– Але… чому?!

Фуміко відчула, що сили залишили її. Коли вона безпорадно опускалася на стілець, у її голові зненацька промайнув яскравий спогад. Вона читала статтю про це кафе в якомусь журналі. Стаття мала назву «Уся правда про “Кафе, з якого можна повернутися в минуле”, що прославилося завдяки міській легенді». Загалом у ній ішлося ось про що.

Кафе називалося «Funiculi, Funicula» [3] «Funiculi, Funicula» – неаполітанська пісня, написана 1880 року італійським журналістом Пеппіно Турко на вшанування першого фунікулера, що прямував до вулкана Везувій. . Воно стало відомим завдяки довжелезним чергам охочих мандрувати в часі, які щодня вишиковувалися біля його дверей. Однак знайти бодай одну людину, яка дійсно повернулася б у минуле, не вдалося. І все через осоружні правила, яких доводилося дотримуватися мандрівникам у часі. Правило перше: у минулому можна зустрітися лише з тими людьми, які відвідували кафе. Тому кількість охочих різко скорочувалася. Правило друге попереджувало, що жодні дії в минулому не змінять теперішнього. Коли працівників кафе запитали, чим зумовлено таке правило, вони лише знизали плечима.

Оскільки автор статті не зміг знайти бодай одну людину, яка повернулася б у минуле, залишалося загадкою, чи справді це можливо. Та навіть якщо припустити, що таки можливо, та прикра обставина, що теперішнього все одно не змінити, робила всю затію безглуздою.

Стаття завершувалася висновком, що міська легенда доволі цікава, хоча й не зовсім зрозуміло, чому вона досі існує. Наостанок автор зауважував, що, вочевидь, були й інші, невідомі йому правила, яких мали дотримуватися мандрівники в часі.

Фуміко вийшла із задуми. Гіраї сіла за її столик і весело пояснювала решту правил. Поклавши голову на руки, Фуміко напівлежала на столі, дивилася на цукорницю, дивуючись, чому в кафе не використовують цукор у кубиках, і мовчки слухала.

– Це ще не всі правила. Є лише один стілець, сидячи на якому можна повернутися в минуле, розумієте? А повернувшись у минуле, не можна вставати з того стільця, – сказала Гіраї. – Що ще? – Вона звернулася до Казу, готова загнути п’ятий палець.

– Є ще обмеження в часі, – відповіла Казу, не відводячи очей від склянки, яку саме витирала. Сказала це так, ніби то була якась запізніла думка, що її вона озвучувала сама собі.

– Обмеження в часі? – перепитала Фуміко й машинально підвела голову у відповідь на цю звістку.

Казу ледь усміхнулася й кивнула.

Гіраї легенько штовхнула столик Фуміко.

– Якщо чесно, почувши ці правила, майже ніхто не хоче повертатися в минуле, – сказала вона, вочевидь, вельми задоволено. Реакція Фуміко дійсно її тішила.

– У нас давно не було таких відвідувачів, як ви – одержимих бажанням повернутися в минуле.

– Гіраї… – мовила Казу суворо.

– Життя не буває ідеальним. Вам краще змиритися й забути, – оголосила Гіраї. Вона вже була готова продовжити свою тираду.

– Гіраї… – повторила Казу ще суворіше.

– Ні… Ні, я вважаю, що в цій ситуації потрібно бути відвертим… Еге ж?… Ха-ха. – Гіраї голосно розреготалася.

Ці слова добили Фуміко. Вона геть знесиліла й знову опустила голову на руки.

А потім з протилежного боку кафе долинув голос…

– Можете долити мені кави? – запитав чоловік, який сидів за найближчим до входу столиком із розкритим туристичним журналом.

– А… Так, – відгукнулася Казу.

Дзень-дзелень.

– Вітаю. – Голос Казу луною прокотився через усе кафе.

Досередини зайшла жінка. На ній був бежевий кардиган поверх сукні-сорочки блідого кольору морської хвилі. Узута вона була в червоні кеди, а на плечі мала велику білу полотняну торбу. Очі цієї світлошкірої жінки були круглими й сяяли, наче в маленької дівчинки.