Тосикадзу Кавагути - Доки кава не охолоне

Вислухавши пояснення Фуміко, жінка з бігуді сказала:

– Розумію…

Правду кажучи, вона нічого не розуміла – просто сказала те, що зазвичай кажуть у подібних ситуаціях. Її звали Яеко Гіраї. Одна з постійних клієнтів кафе. Цього року їй виповнилося 30. Вона працювала в забігайлівці неподалік. Завше приходила сюди випити чашечку кави перед роботою. На голові в Яеко знову були бігуді, але цього разу вона вдягнулась у відвертий жовтий топ без рукавів і бретельок, яскраво-червону коротеньку спідницю й вигадливі фіолетові леґінси. Схрестивши ноги, Гіраї сиділа на стільці біля барної стійки й слухала Фуміко.

– Це було минулого тижня. Ви пам’ятаєте, правда?

Фуміко підвелася й звернула увагу на офіціантку за барною стійкою.

– Гм-м-м… так, – ніяково відказала офіціантка, не дивлячись на Фуміко.

Офіціантку звали Казу Токіта. Кузина власника кафе. Підробляла тут, навчаючись в академії мистецтв. У неї було гарненьке обличчя зі світлою шкірою й вузькими мигдалеподібними очима, але без якихось особливих рис. Одне з тих облич, яке, заплющивши очі, ви не зможете пригадати. Інакше кажучи, непоказне. Вона й сама була не дуже показною. Мала небагато друзів. Та це анітрохи її не хвилювало: Казу була з тих людей, які вважали міжособистісні стосунки нудними й виснажливими.

– То… що з ним сталося? Де він тепер? – запитала Гіраї. Вона крутила в руках чашку, і здавалося, що ця розмова не надто її цікавить.

– В Америці, – відповіла Фуміко, надуваючи щоки.

– То ваш хлопець вибрав роботу? – запитала Гіраї, не дивлячись на Фуміко. Вона мала хист цілити прямісінько в суть будь-якої справи.

– Ні, все не так! – заперечила Фуміко, викотивши очі.

– Невже? Але ж річ саме в цьому, хіба ні? Адже він поїхав до Америки, – продовжувала Гіраї. Вона силкувалася зрозуміти, що мала на увазі Фуміко.

– Невже ви не зрозуміли мого пояснення? – гарячково запитала Фуміко.

– Яку саме його частину?

– Мої почуття до нього наказували закричати: «Не йди!» , але я була занадто гордою.

– Небагато жінок здатні визнати таке! – Гіраї пирхнула й театрально відкинулася на спинку стільця, але втратила рівновагу й мало не впала.

Фуміко проігнорувала її реакцію.

– Ви ж зрозуміли, правда? – Фуміко звернулася до Казу, шукаючи її підтримки.

Та вдала, що на мить замислилась.

– Наскільки я зрозуміла, ви не хотіли, щоб він їхав до Америки, так? – чесно запитала вона. Казу теж уміла влучити просто в яблучко.

– Ну, загалом, гадаю, так… не хотіла. Але…

– Вас непросто зрозуміти, – весело озвалася Гіраї, слухаючи, як Фуміко силкується відповісти.

Якби Гіраї була на місці Фуміко, вона б точно розридалася. Закричала б: «Не йди!» Це, звісно, були б крокодилячі сльози. Сльози – це зброя жінки. Такої філософії дотримувалася Гіраї.

Фуміко повернулася до Казу, яка стояла за барною стійкою. Її очі блищали.

– Хай там як, я хочу, щоб ви повернули мене до того дня… до того дня тиждень тому! – попрохала Фуміко з незворушним виразом обличчя.

Гіраї першою відреагувала на її божевільне прохання.

– …Вона хоче повернутися в минуле… – сказала Яеко, повернувшись до Казу й від подиву піднявши брови.

Казу лише ніяково видихнула: «Ох…» – і більше нічого не сказала.

Кілька років тому кафе прославилося завдяки міській легенді про те, що звідси можна повернутися в минуле. Фуміко не цікавили подібні чутки, тож вона відразу про це забула. Минулого тижня вона опинилася там доволі випадково. Але вчора знічев’я переглядала якусь телепрограму, ведучий якої сказав щось про «міські легенди». Ті його слова блискавкою розітнули її думки, і Фуміко зненацька пригадала про кафе. Кафе, де тебе можуть повернути в минуле. Спогади були уривчастими, однак дівчина добре запам’ятала цю фразу.

«Можливо, якщо я повернуся в минуле, то зможу все виправити. Можливо, мені вдасться ще раз поговорити з Горо». Вона раз по раз подумки повторювала це фантастичне бажання. Захоплена ним, Фуміко розгубила всю розважливість.

Наступного ранку вона пішла на роботу, геть забувши про сніданок. Увесь день не могла зосередитися. Просто сиділа, намагаючись якось перебути час. « Я лише хочу переконатися». Фуміко хотіла якнайшвидше перевірити ту міську легенду й не бажала гаяти жодної хвилини. Її робочий день перетворився на довгу низку помилок. Вона була настільки неуважною, що колега запитала, чи не зле їй, бува. Насамкінець Фуміко вже не могла думати про справи.