Тосикадзу Кавагути - Доки кава не охолоне

Дорога в потягу від її компанії до кафе займала пів години. Фуміко ледь не бігла туди від найближчої станції. Увійшла, захекана, і рушила прямісінько до Казу.

– Будь ласка, поверніть мене в минуле! – попрохала вона, коли Казу ще навіть не встигла договорити: «Вітаю, ласкаво просимо» .

З таким самим запалом Фуміко переповідала свою історію, але тепер, побачивши реакцію обох жінок, почувалася якось незатишно.

Гіраї все дивилася на Фуміко зі скептичною посмішкою, а Казу надягнула маску байдужості й уникала зустрічатися з дивачкою поглядом.

Якби дійсно було можливо повернутися назад у часі, тут, напевно, постійно юрмилися б люди. Однак у кафе були тільки жінка в білій сукні, чоловік з туристичним журналом і Гіраї та Казу – ті самі обличчя, що й тиждень тому.

– У минуле можливо повернутися, еге ж? – ніяково запитала Фуміко.

Мабуть, варто було почати з цього запитання. Але тепер це вже не мало жодного значення.

– То можливо чи ні? – не вгавала Фуміко, дивлячись на Казу. Та, як і раніше, уникала зустрічатися поглядом з дивакуватою незнайомкою.

– Гм-м… Ох… – ухильно промугикала Казу.

Та навіть від такої відповіді в очах Фуміко знову спалахнув вогник надії. Їй не сказали «ні». Раптом вона збуджено видихнула:

– Будь ласка, поверніть мене в минуле!

Фуміко прохала так палко, що здавалося, вона от-от стрибне на барну стійку.

– Навіщо вам у минуле? – холодно запитала Гіраї, попиваючи ледь теплу каву.

– Аби все виправити. – Обличчя Фуміко зробилося серйозним.

– Он воно що… – Гіраї знизала плечима.

– Будь ласка! – сказала Фуміко голосніше. Її слова луною прокотилися через усе кафе.

Думка про те, щоб вийти за Горо, з’явилась у Фуміко зовсім нещодавно. Цього року їй виповнювалося двадцять вісім, і батьки, які мешкали в Хакодате, неодноразово напосідали на неї з надокучливими запитаннями на кшталт: «Досі не думаєш про заміжжя?» чи «Досі не зустріла хорошого чоловіка?» Та останнім часом вони допікали ще більше, бо торік вийшла заміж її молодша двадцятип’ятирічна сестра. Окрім неї, у Фуміко був ще молодший двадцятитрирічний брат. Він одружився з місцевою дівчиною, коли вона несподівано завагітніла. Лише Фуміко залишалася незаміжньою.

Заміж вона не поспішала. Проте після весілля молодшої сестри дещо змінила думку. Схилялася до того, що погодиться на шлюб, якщо її чоловіком буде Горо.

Гіраї видобула з леопардової сумочки цигарку.

– Гадаю, краще тобі все до ладу їй пояснити, – сказала вона діловито, прикурюючи цигарку.

– Мабуть, варто, – відповіла Казу безбарвним голосом, обійшла барну стійку й зупинилася перед Фуміко. Дивилася на дівчину добрими очима, ніби намагалася заспокоїти зарюмсану дитину.

– Послухайте… Ви маєте вислухати мене дуже уважно… Гаразд?

– Ем… Що? – Фуміко помітно напружилася.

– Ви можете повернутися в минуле. Це правда… Ви можете повернутися в минуле, але…

– Але?..

– Скільки б зусиль ви не доклали в минулому, теперішнє від цього не зміниться.

Теперішнє не зміниться. Фуміко зовсім не чекала почути подібне – вона не могла змиритися з цією думкою.

– Що? – машинально перепитала вона.

Казу спокійно пояснювала далі.

– Навіть якщо ви повернетеся в минуле й скажете вашому… ем… хлопцеві, який поїхав до Америки, про свої почуття…

– Навіть якщо я скажу йому про свої почуття?

– …теперішнє не зміниться.

– Що?!

Не бажаючи слухати, Фуміко відчайдушно затулила вуха долонями. Та Казу незворушно промовляла те, що дівчині зовсім не хотілося чути.

– Це не змінить того факту, що він поїхав до Америки.

Фуміко здригнулася всім тілом.

Казу, мовби навмисне, безжалісно пояснювала далі:

– Навіть якщо ви повернетеся в минуле, скажете йому про свої почуття й попрохаєте не їхати, теперішнє не зміниться.

На ці жорстокі слова Фуміко відреагувала імпульсивно.

– А вам не здається, що це суперечить меті повернення в минуле? – запитала вона голосно й зухвало.

– Спокійно… Не треба вбивати посланця, – озвалася Гіраї. Вона затягнулася цигаркою і, схоже, анітрохи не здивувалася реакції Фуміко.

– Але чому? – Очі Фуміко благали про відповідь.

– Чому?.. Я скажу вам чому, – почала Казу. – Бо… таке правило.

Зазвичай у фільмах і романах про подорожі в часі було правило: не втручатися в те, що може змінити теперішнє. Скажімо, повернувшись назад і завадивши одруженню чи зустрічі своїх батьків, подорожній у часі міг просто не народитися й зникнути, розчинившись між минулим і майбутнім.