Таня Весна - Світанок моєї душі

Люблю Вас!

Усе вже добре!

Хто ми такі, маленькі, і чим унікальні на цій землі? Чому так багато невдоволення до всього, що маємо? Чому так часто з’являються відчуття, що життя проходить повз нас? Чому так багато ниточок зла тримає багатьох? Чому так багато випробувань? Може тому, що ми вже перебуваємо на фінішній прямій? Додому, до Бога. Завжди вважаємо себе правильними, а інших злими, недобрими людьми. Може, ті люди вже все опрацювали і народилися вдруге. Щоб їздити в красивих білих джипах, ганяти нас із лівого в середній ряд, ходити по дорогущих ресторанах і відпочивати на шикарних курортах і цим давати нам виклик. Провокувати нас своїм зухвальством. А ти так зможеш? А що ти вмієш? Чого ти досягнув? Ким ти став? Які носиш окуляри? У які бренди одягнутий? Якщо ти такий кльовий, то чому тоді тобі не завжди вистачає на хліб і бензин? Бо в твоїй голові гроші – це зло? А може, навпаки? Може, зло – це звичка так думати.

А туманна Пуща після літнього дощу обіймає всіх, і тих, хто за кермом, і не зовсім тверезих. Тягнуться в небо надламані сосни і трохи з'їджені хрущами дуби. Хтось спеціально висіяв понад дорогою магнолію. Зачоровані озера чемно тримають човни, повні матусь з маленькими дітьми. Хлопці на велосипедах, дівчатка в лосинах і навушниках, хтось сам, хтось парами, хтось уже додому, а я у небо, до Бога, прагну збагнути мить і розчинитися в ній, щоб відпочити і набратися мудрості.

А Ви вмієте дякувати чоловіку за його обійми? А Ви знаєте, що кожний чоловік – це сонце. Тільки когось гріє, а для когось тільки світить. Комусь дарує золото своєї душі, а комусь прихиляє небо і розставляє на небі зірки для трампліну творчого, фінансового, духовного. Хтось має змогу любити тебе відкрито, взаємно, тепло, щиро, довго… Не може тобою надихатися і засинає з посмішкою на устах, а на них – твоє ім'я. А хтось не може тобі хоча б зателефеновути, щоб почути твій голос, проте не припиняє світити на відстані, знайомити з потрібними людьми, навіть передає тобі маленькі приємні подарунки. І десь у його душі ти з ним, а він із тобою.

А реальність у кожного своя, і ніхто не знає, яка вона справжня. А Ви вмієте бути щасливою в обіймах чоловіка, яке прислало Вам життя, якого Ви самі притягнули, і тільки Вам разом вирішувати, як далі… А Ви вмієте в душі посміхатися і радіти, коли ввечері на Ірпінській набережній у метрах ста їде товарний поїзд… мчить, гуде, летить, грохкає, а у тебе на плечі його рука. А в його обіймах затишно і спокійно, і правильно. Навколо – ідеальна картинка з підсвічених газонів і бруківки, зручна лавка, а над лавкою – наші українські верби, не пальми.

Мамо, а пам'ятаєш, як ми їхали до бабусі Василини в с. Чехову атобусом до м. Городенку, а потім ще одним – у Гвіздець… І потім пішки – ще три кілометри? Як ми вибирали стежку польову, попід лісом. Як задивлялися на Гвіздецький замок (так я називала Костел святого Антонія та монастир бернардинців), на твою школу, на чисті мальовничі подвір'я і квітники, що в селі Остапківці. Відтоді я полюбила подорожі. Як радо нас зустрічала бабуся смачною вечерею, що під виноградом, які в неї завжди були покошені трави і чистий город. А йшли ми через її сад, який мав вісімдесят тільки одних слив.

Я пам'ятаю, як ти у себе вдома ніби перетворювалася на маленьку дівчинку, яка перевдягалася в лосини і футболку, бігла до своєї мами зі словами: «Мамо, мамочко!«…Я в такі моменти розуміла, що в мене забрали маму, бо моя мама – сама дочка, але, водночас, раділа, що бабуся любить мене не меньш, ніж ти. А я в той час не знала, куди мені бігти спочатку: чи то аж вкінець городу збирати лісові ягоди, які росли на зеленій траві, ніби спеціально для онуків, чи то в малину, чи обіймати кущ жасмину, що біля криниці, чи бігти на толоку, що біля лісу. дивуватися маргариткам і ловити сонечко, яке заходить, і величним грабовим і дубовим лісом, якого не було в нашому селі.

Як я гордилася, що у нас є така гарна хата, яку побудував дідусь Петро. Як я шкодувала вже потім, коли виросла, що ми розминулися з ним на землі. Він обіймав мене тільки шматочком раю, який створив для мене. Як я хотіла колись вирости, кудись поїхати, чогось досягти, як я хочу зараз повернутися хоча б на день туди!.. У своє щасливе дитинство. Коли ми чекали на тата в неділю, а він завжди за нами приїзджав на білому Москвичі і розказував мені, як він перемикає передачі і машина набирає швидкість…