Юлія Кубай: Ідеальність

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

© Кубай Ю. В., 2021

© Depositphotos.com / Iznogood, NoraVector, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Усе починається з лінії Долі. Прямої, без будь-яких вигинів чи розгалужень. Вона бере свій початок від народження, першого крику, погляду, світла та пролягає вперед через роки життя.

Перші кроки по лінії люди роблять зовсім обережно. Спочатку вони пильно дивляться собі під ноги, одначе потім, із кожним новим кроком, набираються відваги підвести погляд. Хтось налякано помічає, що лінія не має кінця, й опускає очі додолу, а хтось самостійно малює те, що хоче бачити (не всі бояться невідомості: упевнені у своїх силах попереду розрізняють лише перспективи). Дехто не долає весь шлях, а зупиняється, очікуючи на диво (ми ще не раз зустрінемо таких людей на своєму шляху).

Рано чи пізно лінія приводить до точки розгалуження. Старенького вказівника із безліччю потрісканих дощок, на яких виведено написи невідомою мовою та які спрямовані в різні боки. На дві дороги чи три, а можливо, й на всі п’ять. Невідомі, з різними кінцями, вони знатимуть іще не одне перехрестя.

Піти ліворуч? Повернути праворуч? Чи впевнено простувати прямо? Може, варто повернутися? Чи перетнути іншу лінію Долі? Сісти й подумати? Чи зачекати на когось, із ким удасться розділити шлях? Хто покаже істинну дорогу? Хтось розумніший… Чи правильну відповідь дасть час? Скільки варіантів і жодної підказки – навіть вказівник не допомагає.

Тим часом люди обирають власний шлях. Комусь інтуїція підказує звернути ліворуч, хоча дорога та терниста, з глибокими ямами, велетенським камінням, частими грозами та сірими хмарами, що майже торкаються землі. Той тернистий шлях виводить до підйому на гору, з якої відкривається чудовий краєвид і сонце, що сходить над обрієм.

Комусь більше до вподоби дорога праворуч. Вона асфальтована, з гарною погодою та фонтанами, наповненими кришталево чистою водою, проте має інший, простіший кінець. Цей шлях дає змогу пізнати сенс терпіння.

Повернення назад не обов’язково приведе до точки відліку. Шлях повернення непередбачуваний: можна втратити все, навіть власну гідність, але зате пізнати людяність, набути сили та стати на герць із самим життям.

Деякі залишаються біля вказівника та питають у кожного поради, сподіваючись обрати шлях за допомогою чужого рішення… Вони незмінно вірять у те, що хтось краще знає, що їм потрібно, або ж бояться обрати власний шлях.

І той, хто пішов до гори, ще не раз обиратиме шлях, яким дійде, підніметься на неї чи, можливо, зовсім омине. А той, хто пішов прямо, бо не в його принципах звертати, ще не раз завагається на повороті ліворуч.

І дорогою зустрінуться ті сміливці, які йтимуть лінією Долі. Вони не звикли дотримуватися правил і знають, як обійти життя. А хтось підійде до людини, що сидить на землі, та простягне руку. Вони підуть, знайдуть єдиний шлях, і так триватиме доти, доки дорога не розділить їх, адже кінець – різний.

У кожного свій шлях. Лінії, буває, лежать у різних площинах. З однієї точки зору вони перетинаються, а з іншої – біжать паралельно. Ідеальна дорога – це та, яку ти обрав сам, бо обирають те, що під силу.

То яка дорога ідеальна?

Я любила не твою ідеальність, а твої недоліки.

Ці слова було виведено на синьому тлі чіткими та правильними білосніжними буквами. Мене захоплювало й водночас лякало те, що я тримав у руці. Я завжди хотів досягти такої довершеності букв, таких прямих, чітких, без зайвих прикрас – ліній. Я не міг відвести погляду від записки: синій колір був глибокий, насичено-темний, такий, як я люблю, а дорогий дизайнерський папір мав приємну рельєфну текстуру, і це викликало ще більший захват. Я вперше бачив таку довершену річ – схоже, хтось попрацював над тим, аби мене здивувати. Утім краса й ідеальність швидко зникали, щойно я повертався до суті написаних слів.

Я відразу впізнав вислів. Адже моя дружина не раз повторювала ці слова. Коли я їх перечитував, у моїй голові лунав саме її голос: медовий тембр, м’який, теплий звук, чудова, просто ідеальна вимова. Мені було нескладно уявити, як наприкінці вона злегка всміхається, тоді як очі залишаються сумні. Чому сумні? Вони не були сумними, останні іскри життя зникли з них. І пустий погляд був спрямований крізь мене. Ці сірі очі, мені їх не забути…