Елена Феранте - Історія втраченої дитини

– Я думав, що тобі буде приємно. Урешті, он там є телефон. Зателефонуй своїй подрузі і скажи, що у нас безліч нагальних справ і ти не зможеш із нею зустрітися.

Отак він несподівано розсердився, і я замовкла. Так, Лілину вдачу я добре знала. Відтоді як я повернулася до Флоренції, вона часто мені телефонувала, але моя голова була забита іншим, і тому я або кидала слухавку, або просила Аделе сказати, що мене немає вдома. Але Ліла не здавалася. Вона цілком могла дізнатися від Аделе, що я в Неаполі, могла здогадатися, що я не з’явлюся в нашому районі, могла знайти спосіб зв’язатися з Ніно, аби зустрітися зі мною. Що тут такого? І до того ж на що я сподівалася? Я завжди знала, що він кохав Лілу і Ліла його кохала. І що? Це було давним-давно, і ревнувати безглуздо. Я обережно погладила його руку і пробурмотіла: «Добре, завтра підемо на площу Амедео».

Ми повечеряли, Ніно завів розмову і довго говорив про наше майбутнє. Він змусив мене пообіцяти, що відразу після повернення з Франції я подам офіційну заяву на розлучення. Сам він, за його словами, уже поговорив із другом-адвокатом, і, незважаючи на складність ситуації і те, що Елеонора та її родичі напевне завдадуть йому чимало клопоту, був налаштований іти до кінця.

– Ти ж знаєш, – сказав він, – у Неаполі такі справи складніше вирішувати через застарілі погляди, а також грубі манери та невихованість людей. Батьки моєї дружини не дуже відрізняються від моїх чи твоїх. Хоч у них і багато грошей, вони не належать до вищого суспільного прошарку.

І ніби для того, щоб краще пояснити свою думку, почав вихваляти моїх свекрів.

– На жаль, – вигукнув він, – мені доводиться мати справу не з такими інтелігентними та вихованими людьми, як Айроти.

Я слухала його, але між нами вже була Ліла. Вона ніби сиділа поряд за столом, і мені ніяк не вдавалося викинути її з голови. Поки Ніно говорив, я пригадувала, у яку халепу вона потрапила лише заради того, аби бути разом із ним, не побоялася ні гніву Стефано, ні свого брата, ні Мікеле Солари. Згадка про батьків на якусь мить перенесла мене на Іскію, на вечірній пляж Маронті – Ліла з Ніно у Форіо, а я – на вологому піску з Донато, – і мене охопив жах. Подумала, що цю таємницю ніколи не зможу йому розкрити. Скільки слів залишаються несказаними між двома закоханими, і який високий ризик того, що їх скаже хтось третій, зруйнувавши вщент їхнє кохання! Його батько і я, він і Ліла. Я спробувала відкинути від себе неприємні спогади, згадала про П’єтро і його страждання. Ніно це роздратувало, тепер він ревнував, а я намагалася його заспокоїти. Він став вимагати розставити всі крапки над «і», я – теж. Нам здавалося, що це необхідно зробити, щоб розпочати нове життя. Ми будували плани, коли і де. Ніно працював у Неаполі, тож мусив жити тут, а я мала бути із дітьми у Флоренції.

– Повертайся до Неаполя, – несподівано сказав він, – переїжджай якомога швидше.

– Це неможливо, П’єтро має бачитися з доньками.

– Їздитимете по черзі! Раз ти возитимеш їх до нього, раз він сюди приїжджатиме.

– Він не погодиться.

– Погодиться.

За такими розмовами минув вечір. Що більше ми обговорювали, то складнішим усе здавалося. Що більше намагалися уявити наше життя разом – кожен день, кожну ніч, – то більше нам цього хотілося і всі труднощі розвіювалися, як дим. Тим часом ресторан спорожнів, офіціанти мляво перемовлялися між собою і позіхали. Ніно розплатився, ми повернулися на набережну, де досі було багато народу. Якоїсь миті, поглянувши на темну воду і відчувши запах моря, я відчула, ніби наш район ще більше віддалився і став ще більш чужим для мене, ніж тоді, коли я від’їжджала до Пізи чи Флоренції. Сам Неаполь несподівано віддалився від Неаполя, а Ліла – від Ліли. Я відчувала поряд не її, а свої страхи. А насправді поряд був лише Ніно. Я шепнула йому на вухо:

– Ходімо спати!

Наступного ранку я прокинулася рано й зачинилася у ванній. Довго стояла під душем, ретельно висушила волосся, боячись, що готельний фен із його занадто потужним струменем повітря не так мені його вкладе. Незадовго до десятої розбудила Ніно, який, хоч і затурканий спросонку, засипав мене компліментами, побачивши, яку сукню я одягнула. Спробував було пригорнути, але я відсторонилася. Як я не намагалася вдати, ніби нічого не сталося, мені було важко йому пробачити. Він перетворив день нашого з ним кохання на день із Лілою, і тепер весь час минав в очікуванні цієї незапланованої зустрічі.