Елена Феранте - Історія втраченої дитини

Я згадала про видавництво в Нантері і своє оповідання про чоловіче бачення жінки. До того я ні з ким не говорила про себе, навіть із Ніно. Мене вважали приємною й завжди усміхненою жінкою, але сприймали як майже німу, про яку відомо, що вона спить з геніальним професором із Неаполя та прислухається до його думок і рішень. І тут я видала вдавано веселим тоном: «Це Ніно треба повертатися, а мені – ні, у мене ще є справа в Нантері. Там має вийти – а може, уже й вийшла – моя книжечка, щось середнє між есеєм та оповіданням. Оце мені подумалося: якщо вже випала така нагода, то поїду з вами, навідаюся до видавництва». Обоє витріщилися на мене так, ніби вперше побачили, і почали розпитувати, чим я займаюся. Я пояснила, і тут виявилося, що Коломба добре знає власницю маленького, але, як я дізналася, досить відомого видавництва. Тоді я вже зовсім осміліла і, можливо, занадто барвисто описала свою письменницьку кар’єру. Але робила я це не так для двох французів, як для Ніно. Хотіла нагадати йому, що в мене власне життя з особистими успіхами, і якщо я вже готова залишити дітей і чоловіка, то зможу прожити й без нього, і не через тиждень чи десять днів, а просто зараз.

Ніно послухав, а потім сказав серйозно Коломбі та Оґюстену: «Добре, якщо ми вам не заважатимемо, то з радістю поїдемо до Парижа». Але коли ми залишилися наодинці, роздратовано заявив, що я повинна йому довіряти, що хай яка наша ситуація складна, ми з неї обов’язково виберемося, але для цього слід повернутися додому, а не втікати з Монпельє до Парижа чи ще кудись; треба поговорити з родинами і почати жити разом. Несподівано я відчула, що його слова звучать не лише тверезо, а й щиро. Я знітилася, обняла його, пробурмотіла, що згодна. Але ми все одно поїхали до Парижа, мені кортіло ще хоч кілька днів побути разом.

Їхали ми довго, погода була вітряна, час від часу лив дощ. Уздовж дороги пролягав похмурий блідий пейзаж, зрідка розбавлений іржею пожовклих кущів і дерев. Але досить було на мить вигулькнути сонячному промінню, як усе навколо сяяло, навіть краплинки дощу. Усю дорогу я міцно притискалася до Ніно, інколи дрімала в нього на плечі. Я знову почувалася вільною й насолоджувалася цим почуттям. Мені подобалися звуки чужої мови, що лунала в автівці, подобалося їхати на зустріч із книжкою, яку я написала італійською і яка тепер завдяки Маріарозі вперше побачить світ іншою мовою. Як чудово, скільки всього неймовірного відбувалося в моєму житті! Та книжечка здавалася мені камінцем, кинутим за невідомою траєкторією з надзвичайною силою, – не варто й порівнювати її з тими камінцями, які ми з Лілою, захищаючись від хлопчачих ватаг, кидали в дитинстві.

Та не вся подорож була радісною, часом мене охоплював сум. І згодом мені здалося, що Ніно звертався до Коломби якимось особливим тоном, не так, як до Оґюстена, а на додачу ще й дуже часто торкався її плеча кінчиками пальців. Потроху в мені наростало роздратування, бо я бачила, що між цими двома встановилися занадто близькі стосунки. Коли ми прибули до Парижа, вони поводилися як давні друзі, жваво перемовлялися між собою, Коломба часто сміялася, несвідомим жестом поправляючи зачіску.

Оґюстен жив у гарній квартирі біля каналу Сен-Мартен, Коломба переїхала туди недавно. Показавши спальню, вони ще довго не відпускали нас спати. У мене виникло враження, ніби вони боялися залишитися наодинці, їхнім балачкам не було краю. Я почувалася втомленою і роздратованою. Я сама хотіла поїхати до Парижа, а тепер мені здавалося таким безглуздям сидіти в цьому домі з чужими для мене людьми, з Ніно, якому до мене не було діла, далеко від моїх донечок. Коли ми нарешті опинилися в спальні, я запитала в Ніно:

– Тобі подобається Коломба?

– Вона симпатична.

– Я запитала, чи вона тобі подобається.

– Тобі кортить посваритися?

– Ні.

– Ну тоді сама подумай: як мені може подобатися Коломба, якщо я кохаю тебе?

Я лякалася щоразу, коли він говорив до мене таким тоном, коли в ньому чулася хоч крапля глузування. Мені ставало моторошно від думки, що між нами могло бути щось не так. Він сказав, що просто поводився чемно у відповідь, і я заснула. Але спалося мені погано. Серед ночі мені здалося, ніби я в ліжку сама. Я спробувала розплющити очі, але сон знову мене зморив. Не знаю, скільки минуло часу, коли я знову прокинулася. Ніно стояв серед кімнати у темряві, принаймні так мені здалося. «Спи», – сказав. І я заснула.

Наступного дня господарі повезли нас до Нантера. Ніно протягом усієї подорожі грайливо базікав із Коломбою. Я намагалася не звертати уваги. Як я збираюся з ним жити, якщо тільки те й роблю, що за ним слідкую і підозрюю?! Коли ми приїхали на місце, він почав так само загравати з приятелькою Маріарози – власницею видавництва, та її компаньйонкою. Першій було років сорок, а другій – під шістдесят, причому в обох не було й натяку на витонченість подруги Оґюстена. Тож я полегшено зітхнула, вирішивши, що він так поводиться з усіма жінками без якогось прихованого наміру. І нарешті мій настрій знову поліпшився.