Елена Феранте - Історія втраченої дитини

Розмови про дітей, оте запрошення, на яке ми не відповіли ані згодою, ані відмовою, повернули мене з небес на землю. До того я теж постійно згадувала про Деде, Ельзу й П’єтро, але так, ніби вони застигли в якомусь паралельному світі – за обіднім столом у Флоренції, чи перед телевізором, чи в ліжках. Несподівано між моїм та їхніми світами знову виник зв’язок. Я усвідомила, що наше перебування в Монпельє наближається до кінця, що нам з Ніно хочеш-не-хочеш, а доведеться повернутися додому й вирішувати щось із подружнім життям: мені – до Флоренції, йому – до Неаполя. Мені раптом дуже захотілося обняти донечок, відчути їх поруч. Я цілих п’ять днів нічого про них не чула, і від усвідомлення цього мене аж занудило, а серце охопила нестерпна туга. Мене лякало не майбутнє загалом, бо тоді воно видавалося нерозривно пов’язаним із Ніно. Мене лякали ті години, які доведеться пережити вже завтра чи післязавтра. Я не змогла втриматися, і хоча вже була майже північ (ну то й що, адже П’єтро все одно ще не спить?!), наважилася зателефонувати додому.

Зробити це виявилося нелегко, але після тривалого очікування нас таки з’єднали.

– Алло! – промовила я.

Повторила:

– Алло?!

Я знала, що П’єтро мене чує, звернулася до нього на ім’я:

– П’єтро, це я, Елена… як там дівчатка?

Зв’язок перервався. Я зачекала кілька хвилин, потім попросила телефоністку з’єднати нас іще раз. Я була готова дзвонити цілу ніч, але цього разу П’єтро відповів:

– Чого тобі?

– Скажи, як там дівчатка.

– Сплять.

– Знаю. Але як вони?

– А тобі що до того?

– Це мої діти.

– Ти їх покинула, а тому вони більше не хочуть бути твоїми дітьми.

– Це вони тобі таке сказали?

– Моїй матері.

– Ти попросив Аделе приїхати?

– Так.

– Скажи їм, що я за кілька днів повернуся.

– Ні, не треба. Ні я, ні дівчатка, ні моя мати не хочемо тебе бачити.

Я трішки поплакала, потім заспокоїлася й повернулася до Ніно. Хотіла розповісти йому про телефонну розмову, хотіла, щоб він мене втішив. Але коли зібралася постукати до його номера, почула крізь двері, як він із кимось говорить. Я завагалася. Він розмовляв телефоном, я не розуміла слів і не могла навіть збагнути, якою мовою він говорить, але відразу вирішила, що він спілкується з дружиною. Отже, це відбувалося щовечора? Щоразу, коли я йшла до себе, щоб готуватися до ночі, він залишався сам і телефонував Елеонорі? Намагався знайти спосіб розлучитися мирно, без скандалів? Чи намагався помиритися, і після Монпельє вона мала його пробачити і знову забрати собі?

Я вирішила постукати. Ніно замовк, прислухався, потім знову заговорив, уже тихіше. Це мене роздратувало, я знову постукала, але безрезультатно. Мені довелося постукати втретє і гучніше, перш ніж він мені відчинив. Я відразу почала сваритися, дорікнула йому, що він крутив зі мною тихцем від дружини, кричала, що зателефонувала П’єтро і той заборонив мені бачитися з дітьми, що я занапастила своє життя заради нього, а він нишком туркотів по телефону з Елеонорою. Ми сперечалися цілу ніч, нарешті помирилися. Ніно всіляко намагався мене заспокоїти: то нервово посміювався, щоб перевести все на жарт, то лаяв П’єтро за те, як він зі мною повівся, то цілував мене, а я його відштовхувала, то бурмотів, що я божевільна. Та як я не допитувалася, він так і не зізнався, що розмовляв із дружиною. Навіть поклявся сином, що ні разу не спілкувався з нею від того дня, як поїхав із Неаполя.

– Тоді з ким ти розмовляв?

– Із колегою, який живе тут, у нашому готелі.

– Опівночі?

– Опівночі.

– Брехун!

– Правду кажу!

Я ще довго опиралася його любощам, не мала бажання, боялася, що він мене більше не кохає. Врешті здалася, щоб не думати, що між нами все скінчилося.

Наступного ранку вперше за п’ять днів спільного життя я прокинулася не в гуморі. Час було повертатися, конференція завершувалася. Але мені не хотілося визнавати, що Монпельє виявилося лише тимчасовою передишкою. Я боялася повертатися, боялася, що Ніно поїде додому, боялася назавжди втратити своїх дітей. Тому, коли Оґюстен із Коломбою знову запропонували поїхати машиною до Парижа і навіть погостювати якийсь час у них, я з надією поглянула на Ніно. Я сподівалася, що і він тільки про те й думає, як подовжити наше перебування у Франції й відкласти повернення. Але Ніно натомість засмучено похитав головою: «Вибачайте, але нічого не вийде, нам треба повертатися до Італії, адже вже куплено квитки на літак і потяг». Мене це геть підкосило, я відчула розчарування й муки совісті. «Отже, я все правильно зрозуміла, – подумалося мені, – він мені набрехав, розрив із дружиною не був остаточним. Він справді розмовляв із нею щовечора, пообіцяв повернутися додому відразу після конференції і не міг затриматися бодай на кілька днів. А я?»