Лоран Гунель - Інтуїція

Трав’янисте

Вологе

– Маю враження, що відчуття, які виникають тепер, зовсім не інтуїтивні, а просто опис останнього зображення.

– Припиніть ставити всі ці запитання! Відключіть мозок, просто відчувайте й нотуйте.

Я знову почав стукати.

Водянисте

Глибоке

Спокійне

Щільне

Глухе

Блакитне

Сіре

– Я бачу гігантський акваріум із сірою акулою.

– Тлумачення.

Я записав без жодного заперечення і знову взявся постукувати. У такий спосіб я назбирав до пів сотні прикметників, але в якийсь момент застопорив. Враження й відчуття крутилися по колу одні й ті самі, нічого нового.

– Перечитайте свої думки фази 1 і фази 2, виберіть, що повторюється найчастіше, що схильне до повторення, й синоніми, потім зробіть описовий підсумок побаченого місця. Майте на увазі: у майбутньому цей підсумок вас зобов’яже, тож нічого не забудьте, але нічого й не додавайте, залишайтеся вірним тому, що відчули й записали.

Я неквапливо перечитав свої нотатки й написав:

«На тому місці людська споруда й елемент пейзажу, наявність води. Є сіре, блакитне, бежеве, жовте, дуже сонячно, велике, скелясте й вертикальне».

– Закінчили? – запитала Анна.

– Гадаю, так.

– Окей, дуже добре, тоді зазначте годину завершення.

Мою першу сесію було завершено, все тривало близько сорока п’яти хвилин, я не знав, що про все це думати.

– Хочете відкрити конверт? – запитала Анна.

Непроникний погляд. Вона знала те місце, вона знала, я досяг успіху чи провалився, але на її обличчі нічого неможливо було прочитати.

– Ок.

У грудях клубок страху.

Джексон і Коллінз не зводили з мене очей. У повітрі відчувалася напруга. Кожен знав, що в цю мить на карту було поставлено все. За секунду вони знатимуть, чи варто робити на мене ставку.

Я взяв конверт тремтячими пальцями, відкрив його… і вийняв фото статуї Свободи під дощем, зроблене згори.

Величезне розчарування.

Це зовсім не відповідало тому, що я міг візуалізувати.

Статуя з позеленілої міді височіла на своєму п’єдесталі з рожевого граніту в траві, з деревами, що росли неподалік, і темніючим морем навкруги.

– Що ж… це провал… мені прикро…

Здавалося, що Ґленн Джексон закам’янів на кшталт статуї Свободи зі скорбним виразом обличчя й опущеною рукою.

Я відчув, як мене заполонює суміш розчарування, приниження й гніву, що я вляпався в дослід, у який ніколи не вірив.

– Стривайте, – сказала Анна, – перечитайте свій висновок уголос.

– Навіщо?

– Перечитайте.

Я не втримався від зітхання, коли брав у руки свій аркуш, і прочитав безбарвним голосом:

– На тому місці присутня людська споруда й елемент пейзажу, наявна вода. Є сіре, блакитне, бежеве, жовте, дуже сонячно, велике, скелясте й вертикальне.

– А ви нещадні до себе, – відзначила Анна. – Навпаки, це досить добрий опис місця-цілі.

Роберт Коллінз труснув головою й прокашлявся.

– Опис пана Фішера досить добре підходить… для 80 відсотків споруд, – із сарказмом вимовив він.

Анна розстріляла його поглядом, і він замовк.

Ґленн Джексон запустив руку у кишеню, витягнув ведмедика й поклав у рот.

– Роберт Коллінз правий, – сказав я. – До того ж я бачив сяюче сонце, а на фото злива.

Або ж цей метод був обманом, або я був нікчемою. В обох випадках мені нíчого тут робити, я марнував час.

Анна обернулася до Джексона:

– Чи не скажете, яка зараз погода у Нью-Йорку, будь ласка?

Він вийняв мобільний телефон і застукав по клавішах.

– Дуже сонячно, – сказав він за кілька секунд.

Коллінз насупив брови.

– Нагадаю, що ви були під’єднані не до фото, а до місця, яке на ньому зображено. Наразі над статуєю Свободи сяє сонце.

У кімнаті запанувала тиша, наче кожному був потрібен час, аби переварити щойно почуте.

Від думки, що я зміг поєднатись із місцем-ціллю у реальному часі, у мене на якусь мить голова пішла обертом.

Я не міг пояснити як, але те, що я виявився здатним відгадати, що було надруковано на фотопапері й сховано в конверті, який лежав переді мною, здавалося мені раціональнішим, ніж здатність увійти в прямий контакт із місцем, розміщеним за три сотні кілометрів…

Розгублений і геть збитий з пантелику, я кілька секунд дивився на Анну.

Потім гору взяв розум.

– Це нічого не доводить, – сказав я. – На це не треба зважати: зараз кінець березня, у Нью-Йорку гарна погода буває через день. Це просто випадок.

– Ясно, – підтвердив Коллінз.