Олександр Вільчинський: Останній герой

Колишній піхотинець, сказавши один раз «Ґут!», мовчав. Слухав, а чи й не слухав. Він лежав горілиць на своїй полиці головою до розсувних дверей і крізь вагонне вікно дивився єдиним оком у високе літнє небо. З мого місця, коли я підводив очі, воно здавалося зеленим, а може, то просто трава відбивалася у вагонній шибі?.. Про що він думав у цей момент, я не знав, але права рука була у кишені галіфе, де у нього був подарований мною парабелум. Отож, принаймні Вілі ще не думає здаватися, а це й мені додавало впевненості. Поки ми ще живі, ми не здаємося.

– Зніми шкарпетки, нехай ноги подихають! – раджу я йому і показую власним прикладом, але він мене не чує чи просто не розуміє.

Краще б він, звичайно, лежав так, як і я, очима до входу. Але тоді б він не бачив неба… Зброї я радив Віллі остаточно не позбуватися, а приховати десь у надійному місці. А от офіцерська форма нам тепер ні до чого, але то вже клопіт завтрашнього дня. Залишається десь розжитися цивільним одягом і хоча б кількома літрами оковитої. Бо навіть якщо Віллі й хильне для правдоподібності, то все одно треба ще й для руских лишити, їм це сподобається. Я вирішив супроводжувати колишнього піхотинця до самого Павлограда, до шахти, а що далі, то буде видно.

Але варто було мені заплющити очі, я знову бачив Улю. Здається, я навіть розмовляв з нею… Ми знову йшли лісом, я тримав її за руку, однак у лісі були ще якісь люди, до нас долинали голоси, і ми хотіли піти далі, аби не чути їх. Проте нам не вдавалося від них заховатися, ми все йшли і йшли, але голосів ставало все більше. Вони оточили нас звідусіль, а потім прямо перед нами виникла стіна, я лиш на мить відпустив Улину руку і вже не міг її знайти.

Ми з Улею раптом опинилися по обидва боки тієї стіни, але нарешті я придивився, що це зовсім не стіна, а залізні двері із вічком посередині, і я вперся в них лобом: ні туди, ні назад. Нарешті дійшло, що це тюремні двері. «Улю! Улянко!» – покликав я, та мені ніхто не відповів, хоча я знав, що вона там, за тими дверима… Я відкрив очі…

Поїзд зупинився, це була якась станція, з коридору чулися голоси. Я глипнув на Віллі, він сидів і заглядав у темне вікно, за яким світили поодинокі станційні ліхтарі.

– Ти говорить: Уля, Уля! – заплямкав він губами, зображаючи сплячого і ще й пальцями щось схоже на качиний дзьоб.

– Що за станція? – запитав я, але колишній піхотинець лиш засопів, начеб згадуючи, але так і не зміг пригадати.

У цей момент двері розсунулися і в купе буквально ввалився обвішаний клунками мордатий пасажир, він був збуджений, веселий. Голосно привітався з нами російською, поклав свої клунки, а тоді вернувся у коридор, і було чутно, як він стукає у шибу і гаряче з кимсь прощається, хоч запах перегару з купе уже не вивітрювався. Ми з Віллі переглянулися, і я показав йому на верхню полицю. Він одразу виліз туди, я ж залишився сидіти.

Коли поїзд рушив, чоловік вернувся, сів напроти мене й не вмовкав добрих півгодини. Він був явно напідпитку й пропонував нам продовжити, але я відмовився, а колишній піхотинець взагалі не обзивався. З плутаної розповіді я все ж зрозумів, що новий пасажир – якийсь провіряющий з області й що у Смілі його будуть зустрічати, а тих пару годин, що залишилося, вже нема коли спати.

Я йому майже не відповідав, і врешті-решт кількість випитого далася взнаки, він таки влігся й майже відразу голосно захропів. Мені ж уже зовсім не спалося, й кілька разів довелося із силою штурхати його й просити повернутися на бік. Але цей провіряющий продовжував хропіти навіть на боку, правда, вже дещо тихіше… У якийсь момент я навіть почав думати, чи буде великою втратою для людства, коли цей кабан до тієї Сміли не доїде. Може, й Віллі думав про те саме, не знаю, та я відігнав геть ці думки.

Тепер головне – допомогти Віллі дістатися назад до шахти, а там уже будь як буде, а все, що крім цього, не має значення. Дечого життя мене уже навчило, дечого ще належало навчитися, але одне я вже знав точно: найкраще у критичні моменти ставити собі прості, конкретні завдання. Це допомагає максимально зосередитися на дії, а вже коли настає час діяти, то діяти, не вагаючись. Тим більше, після того дурного сну, коли залізні двері зачинилися, залишається сподіватися лише на себе, ну, і ще трохи на колишнього піхотинця, звичайно… Лише б з Улею було все добре. Я знаю: ці обірвані сни часто означають навпаки.

Державне майно (нім.).

Письмове розпорядження (діал.).