Олександр Вільчинський: Останній герой

Деякий час я терпів це, а потім штрикнув його ліктем під бік і сказав, аби не корчив із себе аса. А коли він запитав, чого я хочу, то я додав уже більш примирливим тоном, що «Віллі їде на “вілісі”» – не так уже й погано звучить!..

– Віллі, Вільгельм – то є другий моє ім’я, – відповів він.

– Друге ім’я? – не зрозумів я.

– У мене є ще один ім’я – Йозеф!

– Йосип?

– Йозеф! – повторив він, не відриваючи свого єдиного ока від дороги. – Мій перший ім’я – то Йозеф! У нас, в Баварії, католицькі традиції, імена святих дуже поважають, – калічив далі своєю російською колишній піхотинець, начеб випльовуючи слова. Я, напевне, так ніколи не навчуся.

– А чому ж ти тоді назвався Віллі?

– Мені так більше просто! Другий мій ім’я – Вільгельм, то мій матка придумати! Вона із Саксонії! Мабуть, померла уже! – під першим крутим підйомом за Ланівцями перекрикував гудіння двигуна Віллі.

Назустріч нам поки що трапилася лише єдина полуторка, що, видно, верталася з області у Ланівці, в район.

– А кайзера вашого останнього як звали? – спробував я пригадати історію. – Вільгельм? Точно ж, Вільгельм! – сам собі й відповів, оскільки Віллі ніяк не відреагував на моє запитання. – А Йосип – то не ваш, то був австрійський, правда? – але колишній піхотинець продовжував мовчати.

Звичайно, я й сам розумів безглуздість своїх запитань на цій нічній дорозі у трофейному «вілісі», що, підстрибуючи на вибоїнах, мчав нас назустріч невідомості. «А савіти за стільки років уже могли б дорогу і підсипати…» – ще, пам’ятаю, думками пробував відганяти сон, але повіки вперто злипалися.

Я притис до живота «пепеша» і сказав Віллі, що у Збаражі відразу при в’їзді треба повертати направо. Я це точно знав. У Збаражі та його околицях мені доводилося допкати болото ще під час війни.

Правда, тоді ми як туди, так і назад верталися здебільшого польовими дорогами. Але я пам’ятав, що прямий шлях із Крем’янця на Тернопіль і далі в глиб Галичини, до Карпат, пролягає, якщо брати так, як ми їдемо, то справа від Збаража. Ту дорогу на відтинку між Збаражем і Вишнівцем ми вже переходили, вертаючись з рейдів із Галичини.

Зліва від дороги повисла над темними полями яскрава половинка місяця. Ця ж половинка не так давно світила нам з Улею у сіножатях над Іквою. І духмяний аромат сіна, і свіжий вітер з річки – усе враз пригадалося…

Фари вихопили з пітьми темний клубочок, що перебігав дорогу, – то був їжак, проте Віллі вдалося об’їхати і його. Я заплющив очі, але той їжачок усе перебігав дорогу й перебігав, ще і ще раз, аж поки я знову побачив білявого хлопчика серед грядки, синє небо й ластівок, і церковні дзвони – все, як завжди…

Я зрозумів, що це початок сну, і злякано розплющив очі. Втім, колишній піхотинець уже цілком опанував машину, і вона, рівномірно гуркочучи, долала черговий підйом.

– Завтра поснідаємо у наркомівській їдальні, – буркнув я крізь сон і, здається, навіть почув у відповідь звичне: «Шау ма маль…»

Із вітром донісся собачий гавкіт, мабуть, ми поминали Вижгородок…

…Собачий гавкіт, чиїсь крики, кілька одиночних пострілів. Холодне марево, ніч, лише півскибки місяця вгорі, а під ногами – глибокий сніг. Я брів по коліна у снігу проти вітру, від якого не захищав навіть високий насип. І ще я подумав: невже ми з Віллі протрималися аж до зими?

В руках у мене знову був «гочкіс». Я притискав його до живота, відчуваючи крізь вкорочену трофейну шинелину тепло його металевого кожуха, який ще не встиг остигнути. Але, як я не старався, момент бою пригадати так і не зміг, як і те, де подівся колишній піхотинець.

І знову крики й постріли. Оглянувшись, я побачив темні силуети і тіні від них на снігу від яскравого місяця, й тоді ж над головою прошкварчала перша черга. Лупили трасерами, й, рикошетячи від насипу, кулі малювали в повітрі химерні дуги і шипіли, догораючи й освітлюючи ізсередини снігові намети. Крики наближалися. «Сєргєїч! Абхаді ету суку слєва!» – долетіло з вітром, і ще подумалося: невже ті паскуди мелькотітимуть тепер тут до скону?

Звичним рухом підкинув дуло «гочкіса» і з півоберта пустив довгу чергу назустріч постатям-тіням… Але, як виявилося, – у порожнечу, тіней уже не було, вони начеб розчинилися у мороці. Вітер кидав в обличчя їдким колючим снігом. Я гукнув Віллі, але він не обізвався, хоча весь цей час у мене залишалося відчуття, що він десь зовсім поруч.

Пересилюючи вітер, з «гочкісом» поперед себе, я таки видряпався слизьким схилом нагору. Я ліз туди і ліз, з’їжджав донизу і знову видряпувався, і це тривало досить довго… А опинившись нарешті зверху, побачив по той бік широку рівнину із сотнями вогнів. То були вогнища, і їх палили люди.